Ще не вмерли…

За роки існування української держави її влада сформувала майже довершену систему самозбереження, захищену від зовнішніх втручань. Одним із таких втручань є вибори президента.

Напередодні кампанії серед людей, партій і громадських об’єднань пожвавлюються дискусії з приводу ситуації в країні. Майже всі сходяться на потребі змін. Зрозуміло, найперше змін у владі.

Що ж собою представляє нинішня влада, вдосконалена послідовно Кучмою, Ющенком, Януковичем, Порошенком? Доводиться її персоніфікувати, бо всі згадані достойники, спираючись на загони підлабузників і пристосуванців у різних структурах, найперше в партіях і депутатських утвореннях, займалися узурпацією влади всупереч конституційному визначенню держави як парламентсько-президентської республіки.

Ні в кого не викликає сумніву те, що за спиною кожного президента і за більшістю партій стоять власники великих капіталів, надбаних ними в роки злочинної приватизації. Зрощення бізнесу і влади було неминучим, тим більше, що саме така узурпована влада зручна і потрібна капіталістам. Так в Україні зародився і зміцнів олігархат. Його ядро сьогодні складається з близько 10 сімей. Залежно від структури їхнього (головним чином, сировинного) капіталу вони мають інтереси на Сході чи Заході і підпадають під вплив тамтешніх владних кіл та – опосередковано – під вплив світового уряду.

Це об’єднане владне угрупування (ОВГ – російською, що нагадує відому абревіатуру – ОПГ, за ставленням до нього народу дозволяє сприймати обидві назви як синоніми) всередині неоднорідне. Воно взаємно суперечливе настільки, наскільки суперечливі в них бізнесові інтереси. Але відстоювати свою присутність в ОВГ (ОПГ) вони будуть, знаходячи для того компроміси поміж собою. Компроміси, які не мають стосунку до інтересів держави чи громадян, але достатні, щоб допускати навіть зміну керівника угрупування, себто – «в миру́» – президента. Іншими словами, вручати вірчі грамоти, повідомляти обивателям про успіхи «реформ» тощо може той чи інший персонаж, але капітал конкретно приростає на газові, металургії, хімії, знищенні лісу, забудовах, бурштині, торгівлі зерном, енергією і т.д. Тут треба домовлятися.

А допомагають домовлятися партнери по бізнесу в РФ, США чи Європі. Звідси і зовнішнє втручання, часом помітне, часом замасковане. Одне й те ж інколи подається як благотворне співробітництво, інколи – як загроза державності, залежно від позиції «оцінщика» чи того, хто оцінку йому диктує.

Зазначимо, що якраз існуюча система влади найзручніша для ефективного зовнішнього втручання, бо дозволяє через одну людину дійти до джерела бізнесового (економічного, політичного…) інтересу, поза інтересом держави та народу. Про народ взагалі тут не йдеться, він – декорація для владного дійства.

Наявність ОВГ (ОПГ) передбачає і власний захист, в т.ч. і від «зазіхань» народу. Одне із таких «зазіхань» – вибори. Як же в теперішній Україні збудована система захисту? Саме система, розгалужена і багаторівнева.

Для імітації правочинності системи існує Мінюст. Його цинічне маневрування поміж (і поза) Конституцією і законами дозволяє владному угрупуванню спокійно займатися своїми справами. В міністерстві можна зареєструвати неіснуючу партію, чи позбавити права реєстрації (навіть супроти рішення суду!) іншу організацію. Можна трубити про успіхи так званої децентралізації, одночасно заблокувавши конституційну процедуру реєстрації статутів громад – єдиного інструменту для, наприклад, визначення добровільності рішень громад.

Другою складовою захисної системи є організація медійного простору, майже повністю підпорядкованого пропагандистським потребам. В тому немає нічого дивного, бо провідні телеканали та інші ресурси належать людям із тієї ж 10-ки, включаючи і формально нейтральний – 1-й національний канал.

Окремим ешелоном для теле – і – інтернетівських ресурсів є соціологія, об’єктивність якої визначається здебільше замовником.

Ще один захисний редут – склад виборчих комісій, де «випадково» перевагу мають представники чинного очільника держави або в замовній пропорції з погодженим в ОВГ (ОПГ) конкурентом.

«Загороджувальним загоном» для виборчих комісій є ЦВК, довкола складу якої так довго велися суперечки в парламенті, так пристрасно відстоювалися кандидати від глави держави, що довелося змінювати кількісний склад комісії. Це навіть викликало подив. Адже що треба від члена ЦВК? Бути чесним. То хіба лише на Банковій розсадник чесних? Або «чесних»?

Важкою артилерією в обороні системи є «силовики»: МВС, ГПУ, СБУ. Маючи різних покровителів у владі, вони, одначе, спільно відбивають атаки з боку громадськості, небайдужих журналістів, постраждалих підприємців. Методи їх відомі: затягування слідства (приклади: криваві трагедії Майдану та Одеси, штурмів парламенту та «Інтера»), «зависання» справ (Гонгадзе, Шеремет, Бузина, Савченко…), передачу на «дослідування» уже проведених через суди історій з розкрадання бюджетних ресурсів в «Укроборонпромі» та інших відомствах, безпосередня участь силовиків у рекеті, «віджимах» бізнесу, покриванні розкрадачів бурштину і лісу, винуватців катастроф з участю «мажорів»… Шкода, що аргументи можна продовжувати. Загальний висновок: «силовики» служать ОВГ, а не державі, тому і корисна їх діяльність тоне в гріхах, які колись доведеться спокутувати.

Доповнює позицію силовиків нібито реформована судова система, довіри до якої в нинішній Україні немає, а теперішній нібито незалежний стан суду – фікція. Все підпорядковано президенту, відповідно підібраній кваліфікаційній комісії і т.п.

Все, що стосується названих ланок влади, в медійному просторі подається як успішні реформи. Заперечувати їх – означає мало не загрозу державі, блокування курсу до Європи, підтримку руки Кремля.

Тим часом в охороні влади під час виборів ці ланки діють спільно, узгоджено, утворюючи кругову оборону. Чи може її здолати кандидат, в розпорядженні якого лише слово, переконання, апелювання до закону? Ні, звичайно. Сподіватися на успіх може хіба що претендент з числа так званої 10-ки, або з солідними грошовитими аргументами і при підтримці зарубіжних кураторів влади. Кураторів, зацікавлених в збереженні ОВГ (ОПГ).

З приводу викладеного можна вести дискусію, можна сперечатися щодо доцільності знаходитися серед кандидатів на відповідальний пост. Навіть протилежні позиції можуть підтримуватися або піддаватися осуду. Все це правильно, але… віртуально, без реальних змін, залишаючи ту систему влади, що веде країну до катастрофи.

Очевидно слід виходити за коло стереотипів, котрі сьогодні утвердилися при організації владних органів і їх функціонуванні. Сильною стороною позиції бажаючих так зробити є підтримка з боку… Конституції. Адже там якраз прописано те, чого і слід добиватися, те, що олігархатом узурповано: неможливість перебування при владі бізнесменів, гарантії волевиявлення народу під час виборів, застосування референдумів – інструменту для становлення громадянського суспільства, розвиток самоврядування за європейським зразком, захист прав власності, рівність усіх перед законом і т.п.

Підпорядковані президенту депутати до розгляду життєво важливих для країни законів приступити не можуть. Бо це порушує систему олігархату. Натомість депутати (і парламент в цілому) зайняті іншими справами. Парламенту підкидають питання, ніби тому ведмедю, що в лапах тримає металічну кулю з гачками – реп’яхами: відкинути не можна, вона злить, дратує. Але видимість дії є: перейменування церкви, ранжування засобів масової інформації за принципом їх лояльності до влади, віднесення декого до державотворців (інші, вважай, «вороги» України), вкотре тупцювання довкола мовних питань, ніби вони не з’ясовані ст. 10 Конституції України та ратифікованими європейськими хартіями.

А нормального закону про вибори немає, порядок реалізації прав громад (різного рівня) законом не визначений. Не ухвалені низка органічних  законів,  відсилки на  які є в Конституції,  котра  прийнята 23 (!) роки тому. Йдеться, зокрема, про імпічмент президента, про спеціальні слідчі комісії, про референдуми тощо.

Та одного закону про вибори парламенту вистачило б для серйозного зрушення в бік оздоровлення всієї владної конструкції, для живого струменю в життя суспільства. Саме такий проект закону, підготований О.Барабашем, підтриманий Асоціацією депутатів попередніх скликань третій рік «спочиває» в канцеляріях парламенту. Депутатам не до нього, вони знову хочуть скористатися чинним законом – предметом змови між олігархами, котрі тримають у законодавчому органі приручені фракції.

Хто займатиметься в парламенті переліченими (і не названими ще) питаннями? Без сумніву, доки там не буде впливової лівоцентристської (справді європейської, а не фейкової – «під європейську»)фракції, доти зрушень у законотворенні, отже і позитивних змін у державі не буде. Навпаки, стрімко наростатиме загроза втрати державності.

Перед лицем такої небезпеки треба, перегорнувши сторінку президентської кампанії, активно працювати над створенням політичної платформи з партій і громадських організацій. Платформи, яка започаткує переміни, потрібні народу і державі.

Загалом, оцінюючи нинішню політичну кампанію, можна робити цілком обґрунтований висновок, що вона зводиться до боротьби олігархів з олігархами за оволодіння важелями влади. Виборцям відведена роль статистів або спостерігачів за виставою. Це повторюється вже багато разів в новітній історії України. Люди звикли до безкарності порушників виборчого закону (жодного повчального прикладу !), як належне сприймають брехню в час агітації, купівлю голосів, підкуп членів комісій, фальшування протоколів та інший бруд в блискучій псевдодемократичній обгортці.

Бути учасником такого лицедійства принизливо, навіть попри потребу пояснювати людям істину суть речей. Замість участі в нинішній кампанії слід зосередитись на досягненні давно заявленої мети (і потреби України), – до зміни системи влади.

О. Мороз