Відповіді кандидата на пост Президента України О.Мороза виборцям на зустрічах

  1. Чи можна було не допустити кровопролиття на Майдані?

Звичайно. Якби такої мети хотіли досягти влада і опозиція (нинішня влада).

Насправді, їхня мета була протилежного. Одні сподівались показати «Кузькіну мать», щоб силу влади поважали. Інші, котрі встигли очолити спонтанний протест переважно молодих людей, щоб жертвами підкреслити незворотність «революційних» перемін.

Дійсність, однак, переконує: ніякої революції і не передбачалося. Йшлося про владу для тих, хто осідлав трибуну Майдану.

28 січня 2014 року я направив листа політикам (додаю), а усно передав пропозицію: «Направте Конституційному Суду звернення 50-ти депутатів (це елементарна справа), зберіть людей з Майдану, щоб пройшли до КС. Суд за півгодини ухвалить правильне рішення. Протест Майдану буде задоволений, протистояння вичерпаним. Тим паче, рішення про дострокові вибори президента уже погоджене…».

  • А чому це він звертається до всіх? Хай би лише до опозиції…, – заявив адресат, готовий одержати «кулю в лоб».

Кулі одержали більше сотні людей. Згодом іще багато тисяч.

                                                                     Президенту України  В.Януковичу

                                                           Голові Верховної Ради України  В.Рибаку

  в.о. Прем’єр-Міністра України С.Арбузову

                                                           Головам фракцій парламенту О.Єфремову, А.Яценюку, В.Кличку, О.Тягнибоку, П.Симоненку,

   позафракційним депутатам

Аналіз причин політичного загострення останніх місяців та потреба врегулювання конфлікту і недопущення подібного в майбутньому вимагає термінового вирішення питання про систему влади в Україні. Висловлені у цьому сенсі пропозиції учасників переговорів у Глави держави, міркування попередніх Президентів України та повсюдні вимоги протестуючих зводяться до відновлення чинності Конституції України зі змінами, прийнятими у 2004 році. Йдеться про повернення до парламентсько-президентської форми правління.

Ситуація вимагає термінового розв’язання цієї проблеми, повернення усіх стосунків в єдине правове поле. Це можна зробити за 2-3 дні, звернувшись до Конституційного Суду з настійною вимогою відмінити свій неконституційний висновок, зроблений у жовтні 2010 року. Закономірною підставою такого висновку є «нововиявлені» обставини – висновок КС в 2008 році з цього ж питання, зроблений у відповідності з нормами Конституції України та закону про Конституційний Суд України.

Парламент може створювати нову Комісію для конституційних ініціатив, але будь-які новації до змісту Основного Закону в редакції 2004 року вимагатимуть довготривалої процедури, передбаченої ХIII розділом Конституції. Комісія може працювати над наступними змінами, зміст яких відображений у т.зв. другій частині політичної реформи 2004 року (що пройшла уже всі процедурні етапи), в концепції змін, підготовленій Конституційною Асамблеєю  за дорученням Президента України, в пропозиціях інших суб’єктів  законодавчої ініціативи. Але, це все – завдання наступного періоду, не зв’язане з нинішньою ситуацією.

Парламент зараз працює над законопроектами, зокрема, щодо амністії певних правопорушників. Це важливо, як і вже прийняті рішення 28 січня ц.р. Проте, це кроки тактичного характеру. Вони стосуються інтересів обмеженої кількості посадовців, претендентів на владні повноваження, інших фігурантів політичного та громадянського дійства. А зміст Конституції – стратегічне питання для народу і держави. Його позитивний розгляд мотивує і зміст та припинення протестів, і позицію лідерів держави та політичних партій.

Вирішення цього питання знімає реальну причину протестів, при тому проблеми виборів, функціонування органів влади і т.п., при всій важливості їх, відходять на другий план.

Прошу прислухатися до викладених пропозицій.

 

 

 

Співголова Конституційних

Комісій у 1996 та 2004 роках                                                           О.Мороз

                                                

                                                                                                    28.01.14

  1. Чи існувала можливість зупинити криваву бойню на Донбасі?

Така можливість сформульована в домовленостях під теперішньою назвою «Мінськ – 1». Підписаний був протокол щодо змісту і строків необхідних кроків. Документ підписали уповноважені представники збройних сил Росії та України, а також керівники так званих ДНР і ЛНР, і представник ОБСЄ.

Відповідно до цього документу відводилось на нейтральні позиції і передавалось під контроль ОБСЄ важке озброєння, більше 60 керівників непідконтрольних Києву бойових груп погодились з необхідністю скласти зброю.

На той час чисельність жертв конфлікту складала близько 70 чол.

З Боку української армії документ підписував і вів складні переговори заступник начальника Генерального Штабу ЗСУ генерал-лейтенант Ю.А.Думанський (нині 54 роки, кадровий військовий з блискучою підготовкою, служив у 26-ти гарнізонах, проживає сьогодні в гуртожитку).

  • Раптом одержую наказ від начальника Генштабу, – розповідає Юрій Анатолійович, – відкликати свій підпис під документом.
  • Як таке можна?! Скільки роботи проведено…

Ю.Думанського повернули до Києва. Начальник Генштабу залишався несхитним:

  • Там, – показуючи пальцем вгору, – сказали, щоб все продовжувалось.
  • Я точно виконував доручення, передбачені умовами «Мінська». Честь офіцера для мене не пуста фраза. Подаю рапорт про відставку.

На кого «пальцем вгору» посилався Головнокомандуючий ЗСУ можна здогадуватися. Як далеко проектувався той знак – також не складно зрозуміти. Україна управляється зовні. Керуючись волею справжніх господарів, можна, виявляється, знехтувати інтересами країни.

Але ж 13 тисяч (!) жертв… І тільки з одного боку лінії розмежування… І де кінець трагедії?

  1. Хіба за це не треба відповідати?

Треба. «А судьи кто?», – вустами Чацького запитував О. Грибоєдов (теперішні школярі не знають такого класика). Запитання поки-що без відповіді. Щоб вона не прозвучала,  в СІЗО закрили генерала В.Заману (котрий відмовився виконати наказ Януковича, – армією розігнати Майдан).

Напередодні зміни влади цілком очікуваними можуть бути інші «посадки», аби люди менше думали, сприймаючи світ довкола очима тих, хто присвоїв право на «істину».

А істина повинна бути без лапок.

  1. У чому ж причина нашої біди?

Україна тепер – полігон у світовому протистоянні. Суб’єктами протистояння (до певної міри спрощено) є США і РФ. Головна причина протистояння – геополітичні фінансово-економічні інтереси. (Сподіваюсь, мало хто вірить в байки про відстоювання сильними світу цього «демократії» на півночі Африки, Близькому Сході, Сирії, нині у Венесуелі чи Україні.)

Донбас, його трагедія – підстава для санкцій, спроба витіснити Росію з європейського ринку енергоносіїв (оборот близько 500 млрд. євро). В тому ж руслі «боротьба» проти «Північного потоку», рупором Держдепу тут виступає українське керівництво. Хоч воно знає: проект буде здійснений, бо в тому є обопільний економічний інтерес для Росії і Європи. Розуміючи невідворотність такого результату, американські керівники соромляться виглядати комічно, доручають таку роль нашим «патріотам». Вони це й роблять, забувши, що є власний клопіт – стан і перспектива нашої ГТС, котру ще недавно вони вважали символом незалежності.

Символ виявляється ненадійний, особливо якщо на підтримку його технічного стану не вистачає коштів. Вони все десь діваються…, як і на енергетику.

Росія (її керівництво) – агресор. Так. Але санкції її… зміцнюють. Причому її послідовна орієнтація на імпортозаміщення виводить Україну за межі технологічної кооперації. В багатьох аспектах економіки Україна Росії уже не потрібна, а Європі такою зайвою і була. Залишається хіба пропагований нинішніми зверхниками примітивний щодо змісту і реакційний щодо перспективи курс на «потужну аграрну державу». Треба іще продати землю, тоді такою «потужною» вона стане і без українців. І без своєї державності.

Чи виграють від нинішнього розвитку ситуації суб’єкти згаданого протистояння? (Про Україну не йдеться, вона втрачає багато, майже все, починаючи з населення.) Ні, не виграють. Борис Олійник писав: «Виграють треті». (Це – поза запитанням виборців.)

  1. Ви сьогодні, як люблять висловлюватися «продвинутые» політологи, не в політичному тренді. Це наслідок подій тринадцятирічної давності, коли Ви пішли під Партію Регіонів. Ви не вважаєте тепер помилкою той крок?

Спочатку визначимось щодо висловів. Я ні під кого не «ходив». Створення антикризової коаліції в складі СПУ, КПУ та Партії Регіонів, – моя ініціатива і моя організація. «Беру відповідальність на себе», – заявляв я ще влітку 2006 року.

З іншого боку, це був крок вимушений. «Водити козу» по Києву впродовж трьох з половиною місяців після парламентських виборів і не створити так звану демократичну коаліцію (БЮТ, НУ і СПУ)… критично сприймалося виборцями, що жили «майданними» враженнями дворічної давності. Що за два роки багато чого змінилося, найперше у стосунках Ющенка і Тимошенко (згадайте хоч кризу 2005 року і відставку уряду Ю.Т.), що їхні партії однаково боролися проти СПУ під час кампанії 2006 року, про це люди не знали, точніше, не бажали знати. Для соціалістів же різниці між БЮТ, НУ і ПР не було, їхнє ставлення до механізмів приватизації, реформування економіки і земельних відносин, до свободи слова і, особливо (!) до системи влади та суті Конституції, також до долі кожної людини було однаковим. Згодом це багато разів підтверджено практикою.

Однаковість проявилася в бажанні створити коаліцію «на двох»: ПР+НУ. Угода про це, підписана тоді між ПР і НУ є не лише у мене. Ініціативу проявляли бізнесмени з обох сторін. В.Ющенку хотілось при тому зберегти лице, все ще освітлене помаранчевим Майданом (Ющенка, на жаль, на президентський трон допомогли провести соціалісти під ним підписані умови, від яких він відмовився, переступивши поріг на вул.Банковій).

Для збереження реноме потрібно було зробити «зрадниками» соціалістів, мене в першу чергу, нездатного сприймати стратегію В.Ющенка. «Стратегія» ж була не складною:

а) не пропустити ЮТ до газової труби, там уже освоювалася нова «сім’я»;

б) повернутися до змісту Конституції в редакції 1996 року.

Погодитися з такою комбінацією не можна було. Я запропонував В.Януковичу (його на той час перемовники з НУ, як він висловлювався, «кинули»). Антикризова коаліція була створена і за кілька днів парламентська криза майже вщухла. Майже, бо такий склад коаліції не влаштовував Ю.Тимошенко з її орієнтацією на посаду Прем’єра. Як висловлювався Р.Безсмертний: «…до 06.07.06 Юлія Тимошенко була проблемою В.Ющенка, тепер – Мороза і Януковича».

Цитую Романа Петровича зі стенограми наради у Президента, що відбулась 12.07.06 (сподіваюсь, вона збережена у АП). Там присутні були: В.Ющенко, О.Мороз, Ю.Єхануров – в. о. Прем’єра. А також від ПР: В.Янукович, М.Азаров, В.Рибак, А.Клюєв, Р.Богатирьова; від НУ: М.Мартиненко, О.Івченко, Б.Тарасюк, Р.Зварич, О.Рибачук, І.Васюник, В.Стретович, А.Кінах, Р.Безсмертний; від СПУ: С.Матвієнков.

М.Азаров, вважаючи неприйнятними деякі умови подальшої співпраці, висловлені В.Ющенком, висловився буквально так: «Компромис надо искать… не на конфликтах. Мы раньше рассматривали документ НУ+ПР, на Политсовете согласовали, готовы были к коалиции в формате «2-х». К сожалению, не получилось. Это факт.

Мы за диалог в парламенте, но не через сирены».

Його підтримав В.Янукович:

«…Ми були в переговорному процесі, проводили консультації. Зробили політичну заяву, що хочемо створити коаліцію з НУ. Відповіді нема…

Переговори велись, ніби ховаючись від суспільства. Це принижувало нас… Мене почали звинувачувати: «нас кинули…».

В.Ющенко говорив як завжди обтічно, узагальнено:

«…Демократію треба плекати і передати по естафеті. Є очікування виборців… Це було зобов’язання [?!] перед суспільством. [Йшлося про демкоаліцію. В.Ю. забув, що їдучи в США, оголосив про перспективу БЮТ і СПУ, а повернувшись, почав виступати інакше… О.М.] …Були важкі переговори, робота над угодою. Пройшли складну дорогу. І були завжди питання: а як з ПР?

Ми змушені були пройти перший сценарій з розрахунку: виживе – виживе, помре – помре. Паралельно вели консультації з ПР…

…Потрібен механізм входження в коаліцію, який не травмує людей…».

Користуюсь довгими цитатами, бо питання було складним. В своєму слові я підкреслив, що можливості об’єднання суспільства є, що в Уряді третина місць зарезервована для НУ. Такий варіант підтримали інші, зокрема, А.Кінах. Погодились, що слід підготувати угоду про співробітництво.

Буквально останні фрази:

В.Ющенко: – Гармонія інтересів потрібна.

Ю.Єхануров: – Потрібен договір про ненапад.

О.Мороз: – Це форма стосунків між владою і опозицією.

В.Рибак: – Новые выборы помогут объединить Украину? Нет. Они усугубят рану.

Б.Тарасюк: – Розпочати роботу… з присяги суддів Конституційного Суду.

В.Стретович: – керуватись Біблією.

Так було. Всі інші деталі свого часу ставали набутком гласності. Для покоління, що лиш тепер включається в політичне життя, вони невідомі і, напевне, нецікаві. Для старших залишились різні відголоски, на зразок «…щось там було». «Щось» – зокрема, брехня про хабар для соціалістів. Цей «аргумент» використав О.Ляшко, покладаючись на нібито інформацію Ю.Тимошенко. Коли суд визнав за наклеп сказане майбутнім радикалом, навіть Ю.Т. підтвердила, що він скористався матеріалом із якогось, нікому не відомого, сайту.

Істину обоє нехай з’ясують вже на Святому суді, але базарна плітка не раз іще піднімалась на поверхню політичного болота різноманітними «пророками». І впливала на свідомість обивателя, що звик тицяти пальцем догори, мовляв, «там усі однакові».

Ні, не всі. Доводити це в українських реаліях важко, особливо тепер, в час розгулу брехні, хабарництва і фарисейства.

  1. В інтерв’ю «Бульвару Гордона» Ю.Луценко сказав, що він очолював соціал-демократичне крило в СПУ.

Допускаю і таке. Правда, в Соціалістичній партії ніяких «крил» не існувало. Хіба-що не здатних до лету, без оперення.

…В 2005 році кілька соціалістів потрапили у владу (Ю.Луценку та О.Баранівському протекцію у президента зробив П.Порошенко. С.Ніколаєнко, В.Семенюк, В.Цушко і С.Бульба рекомендовані Політвиконкомом СПУ). Після наради активу в Будинку кіно Ю.Луценко запропонував групі однопартійців зайти у пивний бар напроти Будинку. Місця він, схоже, знав.

Його тост був пафосним, на зразок: «…Ми вилітаємо з гнізда… і т.д.». Я відповів, що змалку, пасучи корову, пізньої осені бачив у оголених кущах пташині гнізда. Там навіть пір’я не було, лише послід. Отож, давайте берегти добру згадку про себе.

Як у воду дивився.