ЙДЕМО В ЄВРОПУ?

ВІРА ВЛАДИ В ТЕ, ЩО ЗА ДОПОМОГОЮ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАКОНУ ВДАСТЬСЯ СТРИНОЖИТИ ІСТОРІЮ, НАЇВНА І БЕЗПІДСТАВНА
Нещодавно в Конституції України був закріплений пункт про курс нашої країни в Євросоюз і НАТО. Відповідний закон, прийнятий парламентарями і урочисто підписаний прямо в сесійній залі Верховної Ради Петром Порошенком, набув чинності. “Свою стратегічну місію бачу в тому, щоб гарантувати безповоротність європейської і євроатлантичної інтеграції. Не пізніше 2020 року подати заявку на членство в Євросоюз і отримати план дій щодо членства в НАТО”, – заявив Порошенко.

У зв’язку з цим виникає ціла низка запитань. Наприклад, чи має право парламент, який користується довірою у 3-4% населення (а тому по суті є нелегітимним), приймати рішення про те, яким курсом нам потрібно йти? Чи запитував хто-небудь у людей (шляхом загальнонаціонального референдуму) – хочуть вони в те ж НАТО, або воно їм не потрібно? Нарешті, чи чекають нас взагалі в ЄС і НАТО, чи з таким же успіхом можна було записати курс в Міжгалактичний Союз Всесвіту?
Але розмова зараз піде не про це. Навіть якщо б у нас дійсно були реальні перспективи в осяжному майбутньому вступити в ЄС і НАТО, то закріплення цього курсу в Конституції – це повний нонсенс. А простіше кажучи – ідіотизм.
Обізнані люди стверджують, що вносити в засадничий державний документ статтю, жорстко фіксуючу якусь одну політичну лінію, – це приблизно те ж саме, що помістити у свідоцтві про шлюб пункт, який зобов’язує подружжя народжувати тільки дівчаток або тільки хлопчиків.
Припустимо, що наступним поколінням українських громадян перестане подобатися в НАТО або ЄС, куди нинішня влада рано чи пізно має намір вступити, і вони захочуть бачити свою державу членом Ліги арабських країн або скажімо Союзної держави разом з Білорусю і Молдовою.
Та хіба мало на планеті міжнародних організацій і об’єднань, які можуть припасти до серця українцям через якийсь час. Що, знову міняти Основний закон?
Крім того, інтеграція – це мета тимчасова. Припустимо, що в якийсь певний момент вона буде завершена. В цьому випадку прийнята сьогодні стаття перетворюється на “мертву” норму, пов’язану з подією, що вже відбулася.
Це усе досить розумні аргументи, але насправді автори закону прекрасно знали, що робили, оскільки їх законопроект, суть якого – це начебто рівняння на захід, насправді копіює зразки тоталітарного досвіду. Наприклад, схожа стаття була в радянській Конституції. Вона на всі часи визначала статус Комуністичної партії як керівної і направляючої сили.
Тим самим вказувалося, що громадяни навіть чисто теоретично не зможуть коли-небудь вибрати собі іншу партію. І в даному випадку йдеться про однопартійну систему, що фактично склалася в Україні. Тільки партія цього разу облаштована не червоними прапорами і марксистсько-ленінською доктриною – вона як би європейська, і в той же час приписує країні рухатися в раз і назавжди заданому напрямі.
До Європи це ніякого відношення не має. В Європі тимчасові (не має значення, на короткострокову, середньострокову або довгу перспективу) завдання не можуть вноситися в Конституцію, оскільки це заважатиме наступним поколінням визначатися з державною політикою, виходячи з об’єктивностей, котрі нам, сьогоднішнім, невідомі.
У Європі взагалі діє так званий принцип “гойдалок” : після лівих до влади приходять праві або консерватори, і навпаки.
Коли людям набридає всевладдя ринку і капіталу, вони бажають додати трохи соціальної політики, і на чергових виборах віддають свої голоси соціалістам. Потім ситуація знову міняється.
Тобто право вибору політичної сили є фундаментальним і безперечним. Це і є демократія.
Якщо ж Конституція стає документом, який визнає єдино вірною тільки одну ідеологію, то така країна вже за визначенням не може називатися демократичною. Це або авторитарна, або тоталітарна система. Наприклад, якщо раніше ми критикували наміри влади втягнути Україну у блок НАТО, то зараз ми вже не можемо цього робити – адже можуть “пришити” все, що завгодно : від підготовки антиконституційного перевороту до зради Батьківщині.
Це вже не раз відмічений український парадокс: чим більше в Україні говорять про євроінтеграцію, тим далі від Європи ми йдемо – незважаючи на те що все відбувається під гаслами демократичних реформ і впровадження європейських правових і політичних стандартів.
Колись СРСР недоброзичливці називали тюрмою народів. З цим твердженням хтось згоден, хтось вважає його підлим наклепом. Але те, що українська держава стає тюрмою для власного народу, спростувати неможливо.
Автори закону розраховують на те, що після вступу в ЄС і НАТО стаття працюватиме. Її призначення – закрити українцям шлях на вихід, оскільки ніякого іншого політичного курсу для країни, окрім як вічно прагнути до членства в цих двох союзах, вона не передбачає. Тобто, євроінтеграцію не «липову» у вигляді членства, а справжню, за формулою «Збудуємо Європу в Україні» здійснювати не вдасться».
Подібне законотворче шахрайство сьогодні стало буденною українською практикою. Проте такі заходи неефективні. Живе життя змітає і Конституції, і спроби побудувати ефективну та міцну однопартійну систему.
Вже нащо СРСР здавався непорушною твердинею, проте в певний момент могутня держава розсипалася як картковий будиночок. І цьому не завадила, а швидше сприяла горезвісна стаття про керівну і направляючу роль Компартії.
Так і тут. Бажання продемонструвати для заокеанських хазяїв своє віропідданство (особливо напередодні виборів) – видає переляк нинішнього українського режиму, що розуміє, на якому хиткому грунті стоїть уся нинішня політична система України.
Настане година ікс, і народ, що мовчить нині, у три шиї виштовхає з країни і відправить на звалище історії цих “євроінтеграторів”. І ніяка конституційна заборона не перешкодить людям зробити свій вибір.
Тому віра в те, що за допомогою конституційного закону вдасться стриножити історію, наївна і безпідставна.
Час все розставить по своїх місцях, незалежно від того, які статті і норми приймають злодії та аферисти, що зараз керують країною.

Олександр Полуянов

В ТЕМУ

АРГУМЕНТИ І ФАКТИ


Кілька днів тому на Верховній Раді в текст Конституції «протягли» зміни щодо вступу в НАТО і ЄС – фальшивий прийом.


Якби членство в НАТО внаслідок цього стало дійсністю, а не утопією, то, відповідно до статуту альянсу, ми мусили б підтвердити прощання назавжди з Кримом. Теперішню «патріотичну» владу (та тих, хто з бігбордів на неї претендує) це очевидно влаштувало б. Принаймні, відтермінувало б їх відповідальність за здачу (чи продаж?) Криму. А відповідати їм доведеться.
Членство в НАТО, крім того, передбачає можливість розміщення на території України військових баз альянсу. Чи сумніваються наш президент, ті, хто з бігбордів заявляє «Наша безпека в НАТО», куди будуть перенацілені ракетні установки РФ? Це потрібно Україні?
Ми вважаємо необхідним для України статус позаблокової, постійно нейтральної, без’ядерної країни (як передбачено Декларацією про державний суверенітет – основою чинної Конституції) під гарантії Ради Безпеки ООН. Така зміна статусу відкрила б можливість швидкого припинення війни в Донбасі. Це потреба найперше України, але вона була б корисною і для Росії, і для США та Європи. З цього приводу треба вести конструктивні (і невідкладні!) консультації з керівниками впливових держав. Нинішній владі те не дозволено.
Що ж стосується європейського вибору України, то наша партія послідовний прибічник цього напрямку. Для нас європейський вибір – не вступ в ЄС. Вступ можна розглядати наслідком тривалого процесу перетворень в країні. Буде це чи ні, збережеться ЄС в нинішньому стані чи ні, – не так важливо. Має значення зміст перетворень, які ми зобов’язані забезпечити самі. Цей зміст, в основному, є в політичній частині Угоди про асоціацію з ЄС. З перших днів появи тексту Угоди ми наполягали на підписанні її політичної частини (навіть в односторонньому порядку!). Наші пропозиції ігнорувались, піддавались дискредитації високопосадовцями. Врешті, підписання цієї частини Угоди ними ж (!) сталося і почало видаватись великою перемогою.
«Перемога» досягнута, але нічого відповідно до змісту Угоди не зроблено! Те, що зроблено, здалеку за формою нагадує європейську модель влади і управління, але за змістом і практикою до цієї моделі не має жодного відношення.

Олександр Мороз