ПІСЛЯМОВА ДО СВЯТА

Знову будемо міняти “шило на мило”?
Відгриміли паради, флешмоби, святкові салюти і урочисті промови. Життя повернулося у свою повсякденну колію – зі зростаючими цінами, постійною нестачею грошей, безробіттям, невлаштованістю та ін. І багато українців у черговий раз ставлять собі тяжке питання: чому наша країна за 27 років незалежності скотилася на узбіччя світового прогресу, і що треба зробити, щоб виправити це положення? Спробуємо розібратися.

ЦІНИ, ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ЖИТТЯ

Ще в далеких 90-х роках, коли в Україні тільки утворилася незалежна держава, перший президент Леонід Кравчук дав країні чіткий напрям – “Друга Франція”. Пройшло 27 років, і сьогодні вже можна сміливо говорити про “Друге Сомалі”.
Історичний гумор полягає в тому, що шанси стати “другою Францією” у нас були, і чималі. З тим величезним виробничим, ресурсним і військовим потенціалом, що дісталися Україні від СРСР, цілком можна було здійснити потужний ривок у світле майбутнє 21 століття.
Але “ривок” закінчився в кишенях президентів України, їх кумів, сватів, синів, дочок, наближених олігархів та численної касти депутатів, суддів, вищих чиновників, і ін.
Що стосується простого народу, то тут можна говорити довго, а можна просто привести цитату відомого економіста Бранко Мілановича : “При нинішніх темпах зростання Україні буде потрібно 50-60 років – і довше, щоб повернутися до доходів часів падіння комунізму”. Правда, він обмовився, що в України вже немає стільки часу, тому що злодійська держава швидко пожирає економіку, інших темпів зростання не буде, і довго це тривати не може.
Як відомо, своєрідним індикатором рівня життя населення є динаміка споживчих цін. Для порівняльного аналізу ми не станемо брати 90-і роки (коли на руках ходили мільйони, а ціни в магазинах вимірювалися п’ятизначними числами) – подивимося лише дані Держстата за останні 15 років (з 2002 по 2017 роки) – як змінювалися індекси споживчих цін на основні товари та послуги.
Дивлячись на приведену нижче таблицю, звертає на себе увагу цікавий факт: найпотужніші хвилі подорожчань припали на час правління нинішнього президента Порошенка, і прийшовшого на хвилі першого (помаранчевого) майдану Ющенка. А прем’єр-міністром у той час була “наша киця” Юлія Тимошенко – з 18 грудня 2007 року і до 11 березня 2010 року. І сьогодні саме вона (судячи з рейтингів) є найгрізнішим суперником Порошенка під час прийдешніх президентських виборів, і найбільш вірогідним претендентом на вищий державний пост країни. Знову будемо міняти “шило на мило”?

ХТО ВИНЕН?

У тому, що Україна не стала “Другою Францією”, слід звинувачувати не лише патологічне крадійство у владі, але й владну бездарну економічну політику.
“Україна послідовно перетворювалася з індустріально-аграрної країни – в країну з колоніальною, чисто сировинною структурою економіки. З усіма витікаючими наслідками – зовнішнім управлінням, тотальною бідністю, депопуляцією і масовою трудовою міграцією. Ми видобуваємо сировину, робимо сировину і продаємо сировину, а імпортуємо готовий товар. При такій структурі економіки не може бути високих зарплат, і не може бути багато високооплачуваних робочих місць.
Наслідок цього – не лише суцільна убогість населення, але й урізування всієї соціальної сфери – пенсії не індексуються, допомога молодим сім’ям не виділяється, програми кредитування для них практично закриті та багато ін. Наразі середня тривалість життя чоловіків 63 роки, жінок – 74. Тоді як в сусідній Польщі чоловіки живуть в середньому на 10 років більше, жінки – на 8 років. У Великобританії і Німеччині середня тривалість життя ще вища. Це свідчить про дуже різний рівень життя і охорони здоров’я у нас і розвиненіших країн. На сьогодні – незважаючи на всі переможні заяви влади, близько 40% працюючих громадян отримують зарплати нижче фактичного прожиткового мінімуму, а серед пенсіонерів цей показник наближається до 90%”, – коротко обмалював ситуацію Василь Цушко, заступник голови Соціалістичної партії Олександра Мороза.
За його словами, одним з наочних проявів загальної бідності є і те, що в попередньому опалювальному сезоні більше половини населення отримувало субсидії – хоча в інших країнах цей показник не перевищує 20% (нормальним вважається рівень до 5-7%). При цьому МВФ знову вимагає підвищити тарифи на природний газ для населення – ще на 70%, і одночасно зменшити витрати держбюджету на соціальну сферу, у тому числі і на субсидії.
“І це при тому, що Україна цілком могла б повністю забезпечувати себе газом, і у декілька разів зменшити грабіжницькі комунальні тарифи для населення. Щоб стати дійсно незалежною, процвітаючою державою, треба в першу чергу покінчити з сировинною економікою та кредитною наркоманією, живучи від траншу до траншу. А для цього треба впроваджувати економічну модель, яка б дозволяла робити високотехнологічну продукцію з високою доданою вартістю. Інакше наша країна так і залишиться аграрною державою з колоніальною структурою економіки. І у черговий раз житиме від кризи до кризи – зростати при сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі, і падати при її погіршенні. Я не бажаю такого майбутнього для України. Але щоб цього не сталося, потрібне радикальне оновлення влади”, – вважає Василь Цушко.

ЩО РОБИТИ? ЧИ ВРЯТУЄ УКРАЇНУ “ТРЕТІЙ МАЙДАН”?

У цьому місці у когось може виникнути питання: як же так – адже у нас за останній час пройшло аж дві революції – Помаранчева та Гідності! Куди вже радикальніше?
Насправді, для всіх адекватних людей – як в Україні, так і на заході, вже став очевидним той факт, що ні перший, ні другий Майдан, названий Революцією Гідності, – не змогли змінити політичний режим в Україні. Режим залишився незмінним – кланово-олігархічним.
Суть цього режиму, який по-науковому називається патримоніальною державою, зводиться до того, що при владі постійно перебуває група людей, які використовують політичну владу для отримання особистої вигоди.
По-простому таку владу в державі можна назвати клептократичною, а якщо ще простіше – то злодійською.
Злодійська влада тримається так званою, вертикаллю влади. Її суть полягає в тому, що вищестоящі і нижчестоячі рівні ієрархії знаходяться в стосунках обміну різними благами та послугами.
Наприклад, президент призначає губернатора в область і віддає йому її на пограбування. У відповідь губернатор зобов’язаний забезпечити іншу послугу – наприклад, перемогу на виборах.
Губернатор розставляє людей на райони і також обмінюється з ними взаємовигідними послугами.
Це найпростіші приклади. У житті обміни послугами в середині вертикалі влади відбуваються набагато більш масштабно і витончено. Подібні вертикалі влади діють в усіх міністерствах, відомствах, в усіх адміністративних центрах, судах і, найголовніше – в усіх силових відомствах.
Переважна частина депутатського корпусу з радістю вписалася в діючу вертикаль – навіть герої Майдану, АТО, колишні журналісти, які ще нещодавно таврували бандитську владу Януковича, – сьогодні є запеклими злодіями і корупціонерами, на яких вже і пробу ставити ніде.
Вертикаль влади призначена для витягання ренти на всіх її рівнях. Іншої мети у неї немає. Отримання вигоди – це кінцева мета і внутрішній зміст усієї владної вертикалі на Україні. У неї допускаються тільки люди з такими цілями й інших туди просто не пустять. Такі правила гри і туди можуть вписатися тільки люди з кримінальною свідомістю і збоченою моральністю. Як мовиться, “з вовками жити – по-вовчому вити”.
За приблизними підрахунками, в українську вертикаль влади включені сотні тисяч людей і навколо них годується ще 3-4 млн обслуги.
Проти такої системи влади начебто виступали Майдани, але доводиться визнати, що насправді вони не були революціями – просто одні мафіозно-олігархічні клани змінювали інші, а система залишалася незмінною.
Нова (“демократична”, “реформаторська” та ін.) влада швидко створювала свою вертикаль влади і продовжувала витягати корупційну ренту з суспільства. Тому коли Захід дає такій владі кредити на реформи і вимагає від неї боротьби з корупцією, він виглядає, м’яко кажучи, наївним. А коли суспільство чекає від такої влади демократичних реформ і поліпшення життя людей – воно виглядає відверто безглуздим.
Вертикаль влади Порошенка змогла протистояти навіть величезному тиску Заходу : вона швидко перекрутила всі антикорупційні органи, створені на вимогу Заходу, і вписала їх у свою вертикаль влади. Корупційне навантаження на суспільство тільки зросло.
Парадоксально, але зусилля Заходу не лише нічого не поліпшили в системі влади в Україні, але навіть довели ситуацію до абсурду – адже Захід співпрацює із злодійською владою і як би легітимізував її в очах українського суспільства. Хіба може суспільство підняти руку на владу, з якою співпрацює МВФ, ЄС, США? Смішно, чи не так?! Вільно або мимоволі, але Захід законсервував ситуацію в Україні.
Питання полягає лише в одному: чи можна взагалі реформувати таку клептократичну державу? І якщо можна, то за яких умов?
На жаль, історія показує: якщо суспільство вже потрапило в клептократію, то шансів вирватися з цієї павутини обмаль. А якщо цю ситуацію запустити, то шансів вже взагалі не залишається – як, наприклад, у багатьох африканських країнах, які просто приречені на нескінченний жах буття, а їх громадяни сотнями тисяч і мільйонами тікають до Європи. І у нас всі ці ознаки вже є.
Реально злочинну вертикаль влади можна зруйнувати тільки демократичним шляхом (про що сказано в програмі Соціалістичної партії Олександра Мороза, – ред.), але за умови, що люди на виборах голосуватимуть не за солодкі обіцянки бариг – ставлеників олігархів, не за продуктові набори і крамнички у дворі – а за ідеологічні партії лівого спрямування. Тільки тоді до влади прийдуть люди, що мають інший, не кримінальний, образ свідомості. Ці люди повинні запропонувати стосунки між державою і суспільством, які ґрунтуються на основі права, розділенні влади і бізнесу, рівності усіх перед законом і т. д.
Якщо коротко, то в Україні повинен прийти до влади абсолютно інший тип еліти, що має принципово іншу моральність. А то, що ми сьогодні бачимо у Верховній Раді, коридорах Кабміну і Адміністрації Президента – повинно бути викинуто на смітник.

Олександр Полуянов