ЗАВТРА БУДЕ ПІЗНО

У двох попередніх номерах газети «За правду і справедливість» наші читачі ознайомилися зі статтею Олександра Мороза “Передбачення художника”, в якій відомий політик ділиться своїми думками, про ситуацію в Україні та пропонує шляхи запобігання катастрофи.
Залишаючись переконаним прихильником євровибору, він першим ще 20 років тому від імені очолюваної тоді партії, проголосив гасло, яке і тепер залишається актуальним – “Збудуємо Європу в Україні”, маючи на увазі запровадження в нашій державі європейських засад суспільного життя з пріоритетом забезпечення прав людини.
Продовжуючи цю тему, пропонуємо читачам інтерв’ю Олександра Олександровича Мороза з нашим кореспондентом.
В статті «Передбачення художника» Ви висловились щодо скасування в Україні інституту президента. Чим це обумовлено?
В попередні роки я не раз висловлювався щодо необхідності збереження посади президента, посилаючись на досвід багатьох європейських країн. Збереження посади, яка при парламентсько-президентській формі правління виконує чимало важливих, але, по-суті, представницьких функцій, демонструючи в одній особі наявність у країні держави. Вручення вірчих грамот послами, оголошення виборів парламенту у строки і з причин, передбачених Конституцією, вручення нагород, звань тощо… Він не може втручатися у діяльність уряду чи парламенту, давати «поради» суду чи впливати на формування його складу. Він не представляє законодавчу, виконавчу чи судову функцію єдиної, народом створеної влади, він не «над» цими гілками, він – підтвердження єдності влади в межах і формах, визначених Основним Законом, без якої – єдності – про державність та її стабільність мають сум-ніви і співгромадяни, і зарубіжні країни. Найближчі приклади Австрії, Німеччини, Швейцарії…, Британії (там і в деяких інших країнах таку роль відіграє монарх), показові для України. В тих країнах наявність глави держави – сприйнята народом традиція.
В Україні і на пострадянському просторі традиція була іншою. Патерналістське ставлення людей до держави як до системи, кимось поставленої над людиною, передбачало наявність центру, вершини конструкції, що майже неминуче приводило до пере-родження центризму влади у самодержавство. Багато при тому залежало від суб’єктивного фактору: хто опинявся на вершині, як він відчував власну відповідальність за державу, наскільки його досвід, моральні, ділові та інші якості були достатніми для свого «тронного» становища. Можна було б у цьому сенсі характеризувати попередніх «вождів» нашої держави, починаючи від князів, Батия, царів, генеральних секретарів і президентів. Важливо не це, важливо, що всі вони, а з ними і вся владна конструкція відс-торонює людину від державного життя, в багатьох моментах у рідній для людини країні держава їй чужа. Чужа і уособлена. В тому є своєрідна діалектична залежність: патріотично налаштовані люди, сприймаючи державу інструментом насилля, ненавидять владу навіть тоді, коли вона дбає про народ.
Щоправда, такі приклади – приклади турботи – поодинокі. Значно більше випадків, коли, умовно, самодержець, вважаючи себе (за посадою) істиною в останній інстанції, почувається поза законом, поза загальними правилами і над ними. І тоді в ньому про-являється те, що в іншому, нижчому статусі ним маскувалося: властолюбство, меркантильність, жадоба, мстивість, заздрість… Згадані риси характеру проектуються на суспільні відносини, продукуючи в цілому зло. Причому сам правитель не здатен створи-ти зло у обсязі, гостро відчутному для всього народу, творить зло призначена ним челядь – апарат чиновництва, що орієнтуючись на гірші риси правителя, примножує їх своїми діями, всіляко захищаючи власний статус і незмінність створеної системи.
Так сприйняли в Україні суть президентства ті, хто добивався і добився найвищої посади. В тому полягала причина конфліктів у найвищих ешелонах влади: посада як дозвіл на… все тоді, як в Основному Законі передбачено інакше. А оскільки таке прагнен-ня найскоріше матеріалізується в особистому збагаченні, то воно – прагнення – і визначало дії наших очільників: Кучми, Ющен-ка, Януковича, Порошенка, дії їхнього оточення. І чим біднішою була душа посадовця, тим пишнішим він уявляв власне багатство і втілював його на практиці: Межигір’я, резиденції і «хатинки», підвали зі злитками, яхти, супер-годинники, офшорні схованки… (Мені трапилася нагода побувати в обійсті одного з найбагатших людей у світі – Д.Сороса. Відносно невеликий двоповерховий дерев’яний будинок над річкою… Тиша… Спокій… Предмет гордості господаря: картини і бібліотека. Він найбільший фінансо-вий спекулянт, але ставлення його до ознак особистого багатства відрізняється від ставлення тих, хто напевне мріяв про гроші як мірило всього, працюючи скромним інженером, бухгалтером, шофером, перекладачем… Всі посади достойні, але буває, що деше-ва натура прагне блискучого оздоблення, не відаючи, що дорогий антураж скоріше свідчить про ницість людини…)
Нездорові апетити владців та ближніх до них стримувалися б за нормальних умов організації управління, коли особистість першого керівника на виду усіх, а дії його контролюються. Саме проти такого контролю боролися в новітній Україні її президен-ти. Через те за більш як 20 років не вдалося ухвалити Конституцією передбачені закони про процедуру імпічменту та про спеціа-льні слідчі комісії. Саме тому від усіх президентів звучали мантри про брак повноважень. Для чого повноваження? – спитати б. Щоб легше лізти до газової труби, афінажного золота, до емісії гривні, до втручання в перерозподіл власності, до розстановки «потрібних» людей на «хлібні» місця в Центрі та областях. Ясно, що дякуючи такому порядку призначень, начальники різного рівня знають кому служити, не забуваючи і про себе. Вибори, воля та інтерес народу, авторитет держави… – все стає другорядним. Інститути влади починають діяти за порядками групи, відділеної від суспільства, за порядками своєрідної зони з усіма її атрибу-тами: круговою порукою, корупцією, здирництвом, беззаконням, зверхністю до тих, хто не згуртований на засадах кримінальних утворень, власне, до народу. Ясно, що ті, хто зазнав блага «рукоположення», ревно служитимуть «хрещеному батьку», застосовуючи коли треба адмінресурс, створюючи так звані політичні партії, вибудовуючи «ліфти» з відомств для підйому хабарів і «відкатів», відсікаючи усіх, хто в зграю (так воно є) не посвячений.
Не має межі виродження такої, нібито державної, структури. В ній теж можуть бути внутрішні тертя на підставі впливовості, ко-рисливості, в розрахунку на більшу владу чи доступність до «комори», але це – боротьба «павуків у банці»: адміністрація з урядом, силовики з правоохоронцями, олігархи з… олігархами, фракція з коаліцією… Ніякої користі для суспільства та держави ця боро-тьба не передбачає. Причетні до «зони» своїх не здають, користуючись внутрішніми розрахунками, утаємниченими для непосвя-чених. Тому-то безкарними стають небідні емігранти з числа міністрів, глав адміністрації президента, керівників служб і відомств. Відомі непоодинокі випадки, коли емігрують з відповідної посади в час правління того, хто емігранта на посаду призначав. При-кладів, на жаль, безліч. Найяскравіший – Валерія Гонтарева, що знаходиться в безкінечній (мабуть і оплачуваній) відпустці, поки-нувши організований нею, іще незавершений безлад у банківській системі.
Чи треба повторювати, що вся оця довколавладна камарилья має єдине прикриття – інститут президента, що більше двадцяти п’яти років вона невпинно і прискорено рухає державу до загибелі?!
Але ж така неефективна організація влади може з осудом оцінюватися зарубіжними, зокрема, європейськими партнерами. А ми ж праг-немо в Євросоюз…
На Заході і Сході в кожної країни вистачає своїх клопотів. Займаючись ними, в стосунках між державами знаходиться спільне, корисне для вирішення і власних проблем. Коли спільне переважає серед багатьох факторів державного життя, тоді утворюються різні співдружності аж до, скажімо, Європейського Союзу, з появою навіть наднаціональних структур управління: Європарламенту та Єврокомісії. Переважання там впливових країн відчувається, але уявити, що на чолі Союзу стане (як у нас чи десь іще) самодер-жець – неможливо. Союз може об’єднати держави з подібними, і лише з демократичними, системами управління. Для інших придумується статус «сусідства» чи як в нашому випадку, – Асоціації. Тобто, країна бере на себе низку зобов’язань, корисних Союзу і… все. Але з такою як у нас системою державної влади ми ніколи не будемо членами ЄС.
Дипломатія – одна з найдосвідченіших сфер міждержавних стосунків. Нам завжди знайдуть приємні слова, щоб прикрити бай-дужість до наших проблем, продемонструють лояльність до наших медоточивих промовців, тицьнуть «безвіз», але в таких стосун-ках практично ніколи не поступаються власними інтересами. І це нормально, об’єктивно, закономірно.
Коли ж у двосторонніх стосунках починають домінувати нав’язливі рекомендації, власне, директиви, як із специфічним орга-ном світового уряду або США (йдеться про МВФ), то це свідчить про зовнішнє управління державою, про те, що на території нашої країни здійснюється реальна операція або план для вирішення чужої, не нашої, проблеми.
В таких взаєминах існуюча у нас система влади абсолютно зручна. Адже суверену (простіше: хазяїну) легше домовлятися або вже й давати розпорядження одному васалу (маріонетці), – нашому самодержцю. Цей зробить усе, що велять, бо він «на гачку», під контролем, як і близько 650-ти «наших» власників офшорних рахунків, а вони – прямо або опосередковано, влада теж. Чи в нього рахунки на Кіпрі або в Панамі, чи в неї у Лондоні тощо… для «хазяїна» значення не має. Все під контролем, він емітує (себто, друкує) світову валюту, яка підтверджується не його власним виробництвом, а нашими злиднями. Він фіксує переміщення валю-ти, може її де завгодно заблокувати, організувати світову фінансову кризу або дефолт в потрібній країні. При існуючій у нас систе-мі влади проти такого впливу боротися ніяк. Добре було б, якби це змогли засвоїти наші співгромадяни, кожен з яких уже винен кредиторам нашої влади близько 3 тис. $, тобто більше 100 тис. грн.Альтернативою існуючій системі є парламентська республіка. Дискусія щодо моделі влади ведеться не один десяток років. У своїй статті Ви торкалися одного з аргументів прибічників президентської моделі – потреби стабільності. Очевидно, що тепер додасться іще один аргумент – війна. Як бути, коли посада президента, припустимо, скасована?
А що, у нас тепер війни немає? Чи президентськими зусиллями досягнуто замирення? Чи є хоч натяки на строки такої перспективи? Виходить, що припинення війни не залежить від наявності людини на троні. І хто заперечить міркуванням, що саме існуюча система дозволила і криваву колотнечу на Донбасі, і здачу (продаж, анексію, окупацію?..) Криму? Хіба компетенція глави держави в цій ситуації зводиться до коментарів щодо неї та випрошування зброї за кордоном, до вручення нагород і відзнак, до піару на тлі звільнених з полону? Адже відповідальне, не «самодержавне» керівництво не допустило б розвитку конфлікту на Донбасі після Слов’янська і загибелі кількох десятків людей, добилася б реалізації перших мінських домовленостей і запровадження «особливого» статусу для всіх областей, а не лише двох східних, отже без будь-якої «особливості», шкідливої для держави.
Все це пропонувалось президенту, але він обрав інший шлях, принаймні, його так можна зрозуміти: показати силу, змусити до покори та, укріпивши тим авторитет, зайнятися тим, до чого лежить душа – до бізнесу. Це не надумане припущення, так свідчать багато хто зі знаючих суть нинішнього державного управління.
Мені не раз уже доводилось відстоювати свою незмінну і давню позицію, – українську проблематику (тепер же Донбас і Крим в тому числі) треба розв’язувати, вийшовши за межі самого конфлікту та України. Це глобальна небезпека – детонатор світової катастрофи, в якій Україна – лише її початок і перша жертва. Україна при тому не суб’єкт світової політики, до такого принизливого стану її привели наші одноосібні правителі. Минуло вже 20 років з часу прийняття рішення бюро ПАРЄ про початок підготовки Наради з питань безпеки і співробітництва. Нескромно зазначу, з моєї ініціативи. І перша нарада голів парламентів мала відбутись 28 березня 1998 року в Києві (!). Чому самодержавні хуторяни зірвали нараду, нехай би тепер пояснили, на здорову голову тому пояснень не існує.
Обговорювати є що: і близькосхідні трагедії, і тероризм, і неймовірні міграційні потоки в Європу, і, звичайно, ситуацію в Україні. Однією із тем такої наради мало би визначення геостратегічного балансу інтересів. Що є гарантією балансу: валюта (і яка), ядерні запаси, ідеологія, екологія, роззброєння, енергетика, продовольство…? Ми вже більше 25 років спостерігаємо протистояння по лінії НАТО – Варшавський договір, в іншому ракурсі, по лінії капіталізм – комунізм. Чому це продовжується, адже комуністична система давно зруйнована? Ініціатори геостратегії – за океаном. Нехай пояснять свою політику і, можливо, самі в ній розберуться. Руками і наших найвищих владців протистояння продовжується, хоч інструментарій бідний, на зразок декламування «…прощай, немытаяРоссия…», ніби Україна не така ж «…странарабов, страна господ…». Тим часом американці і росіяни щось домовляються про нас, але без нас, а ми продовжуємо грати принизливу роль криловської Моськи. Давайте врешті запитаємо своїх співвітчизників (можливо, сусіди – своїх теж), чи ми згодні розгортати і далі ворожнечу між країнами зі спільним кордоном у 2300 км? Переконаний, є способи припинення протистояння, змогли ж Німеччина і Франція знайти вихід із своєї багатовікової сварки.

Десь у цьому контексті знаходиться і проблема Криму?
Очевидно. І що цікаво: спробуй проаналізувати не шаблонні варіанти щодо цієї проблеми чи щось запропонувати самому, тебе відразу обізвуть українофобом, сепаратистом, зрадником. Обзиватимуть найперше ті, хто і є зрадником, хто Крим про…ав (мало не виразився простіше).
В будь-якому варіанті кримське питання вирішуватиметься не скоро. Є вихідні, базові принципи міжнародного права, супроти яких не посміє діяти ніхто у світі, і є те, «…що маємо». Без референдуму (референдумів) справжніх, чесних, відповідальних тут навряд чи вдасться щось змінити. А до того, як робити якісь кроки, треба ситуацію для людей в Україні зробити кращою, ніж росіянам в Росії. З нинішньою системою влади сподіватися можна хіба що на те, що в Росії стане ще гірше, ніж у нас. Але тоді кримське питання стане далеко не першочерговим для… всіх.

Як взагалі розвиватиметься Україна в ближчі роки і в перспективі. Які кроки необхідні для того, щоб розвиток був прогресивним: економічні, політичні, дипломатичні та інш.?
Все, вкотре повторюсь, залежить від системи влади. Її зміна стане сигналом і для тих, хто залишив Батьківщину, рятуючись від нашого безладу і безпросвітності. Не даю зараз рецептів, як зміну забезпечити (рецепти є), але всі, у ланках влади найперше, повинні усвідомити, – рухаємось, пливемо до прірви. Треба зупинитись сьогодні, бо завтра буде пізно. Змінами Конституції, виборчого, бюджетного і податкового законодавств та ролі самоврядності можна відкрити перспективу для кожного, під його відповідальність, без наївних сподівань на месію, провідника, начальника. Взявши за приклад тих же німців, австрійців, бельгійців чи фінів. Зробити спочатку чесний перепис населення, щоб знати реальну картину і не брехати самим собі, що «молодим у нас дорога». Прикро це, але вони уже «далече». До того, коли вони повернуться і поки підросте нове покоління, долю країни вирішуватимуть люди зрілого віку. Така реальність. Але вони здатні врятувати країну на основі кроків, запропонованих у згаданій Вами статті: мир; нові вибори; система влади без президента (чи, як варіант, з тимчасовим главою держави, головною функцією якого стане завершення за пару років шкідливої для України практики); затвердження конкретної програми відновлення і розвитку економіки; стимулювання підприємництва; реалізація стратегічних програм, корисних і світу, отже привабливих для інвесторів; порятунок агропромислового виробництва і… землі.

А як із продажем землі?
Я вже скільки разів вступав у полеміку з прибічниками ринку землі, скільки приводив аргументів на основі аналізу науковців, практиків, зарубіжного досвіду…, що не вважаю потрібним повторювати сказане раніш. Очевидним, однак, є те, що тиснуть на владців щодо запровадження земельного ринку світові фінансові і політичні шахраї, котрі не бачать України уже в недалекому майбутньому.
Ну, нехай такі примати в цьому питанні, як Кучма і його прихвосні, хотіли зруйнувати (під диктовку) основу радянської системи, нехай дама з «флюгерними» гаслами запровадила роздачу державних актів на паї – підставу для юридичного переходу права власності… Вони мали свої інтереси в полі їх меркантильного кругозору. Але ж всі ми повинні збагнути, що після запровадження ринку землю законами, благими намірами захистити не вдасться. І ті, хто хоче нагріти свої руки, зміцнивши трохи власну валюту або проектуючи «Небесний Єрусалим» на півдні України, можуть «вдарити у штангу». Приза вони не завоюють. Одне, що стосується і «наших», і «чужих» землеторгівців при втіленні злочинного наміру, спільне, загальне, – в Україні землі не стане. Не стане і України. Пригадаймо хоч приклад Палестини, що продала частину своєї пустелі. Ми готові воювати згодом усе життя за нашу ж землю? І, зважте, не з євреями, їх тут не буде… І не з росіянами, їм би своє втримати.

Наші представники влади обходяться загальниками щодо майбутнього Донбасу, ніби не помічаючи, що там розвиваються відносини, котрі об’єктивно доведеться враховувати?
Надзвичайно важливе питання. Життя не стоїть на місці. Народжуються діти, ідуть в дитячий садок чи школу. Їм пропонуються місцеві порядки, на зразок вступу в піонери чи в юнацькі організації. Хтось працює, хтось служить, хтось стріляє. А з радіо та екрана TV щодня і постійно чути пропаганду про загрозу з боку «жидо-бандерівської» України, про героїчних захисників «республік» і братню допомогу великої Росії. Організовуються фестивалі, відзначаються знайомі свята… Все це не минає свідомості людей, вони стають іншими, принаймні відрізняються світосприйняттям від тих, хто живе на підконтрольній Києву території.
Це продовжується уже п’ятий рік. Формується світогляд сотень тисяч людей. Це не другорядна річ. Треба (владі найперше) не забувати, що йдеться про громадян України і що вона за них відповідальна. Коли чуєш просторікування декого з наших посадовців, котрі, мовляв, задоволені були б вирішенням загальної проблеми військовим шляхом, виникає сумнів у їхньому психічному здоров’ї. Бо що простіше: бери автомат, організовуй власну сім’ю і – вперед!
З тими, хто за лінією розмежування, треба спілкуватися як з усіма. Хай для людей старшого віку не вдається забезпечити законні соціальні гарантії, їм потрібно гарантувати повернення виплат після завершення безумства, причому відкладаючи в бюджеті (чи в іншій спосіб) необхідні суми. Для налагодження контактів слід використати зв’язки із земляками вимушених «внутрішніх» мігрантів, адже їх більше мільйона. В інформації від них до своїх недавніх сусідів, родичів, товаришів повинна присутньою бути увага до них тут, в мирній Україні. Увага і повага, якої, прикро сказати, тут часто немає. Умови проживання, обмеження громадянських прав, просто байдужість, навіть зневага… Скільки таких прикладів! До слова, восени в музеї друкарства зібрались інтелігенти з Донеччини, щоб відзначити річницю проголошення своєї області. Більше 50-ти співаків, композиторів, поетів… «емігрантів» відгукнулися на запрошення ініціаторів. Вечір був цікавий, емоційний, об’єднуючий. Але там не було жодного представника ні державної, ні міської влади! Вони, бачте, зайняті важливішими справами.
А чи наш інформаційний простір об’єктивно відображає трагічний стан, який переживає нині суспільство? Ось минули свята. На всіх екранах справді талановиті люди зі своєю творчою продукцією: «95-й квартал», «Дізель-шоу», брати Шумахери, «Розсміши коміка» тощо. Смішно, до ладу, дотепно… Чи не треба було б урівноважити теле і радіоефіри інформацією про тяжку прозу, адже йде війна, гинуть люди, прізвищ яких навіть не згадують. Погляньте, як люди тягнуться до справжнього кіно, січневі дні і вечори це продемонстрували. Воно створене талантами (виходить, були такі), враження від нього не спотворюється навіть примітивною рекламою. Чому ж нинішні «несовки» нездатні за 27 років створити хоч би наближене до справжнього? Чи їм креативу вистачає лише на тупі заборони та обмеження?
У першу імперіалістичну війну після кількох (менше трьох) років окопного протистояння розпочалося братання німців з нашими. П’ятий рік розпочинається нинішньої окопної війни, де українці убивають українців, росіяни – росіян, а разом убивають власний здоровий глузд. Чи не пора придивитись, де той Мерістофель (чи Мефістофелі), що зводять (і чому!) людей, тих, кому все-одно доведеться жити в одній країні – Україні?

Ваші пропозиції певною мірою (а то і принципово) відрізняються від реформаторських кроків влади щодо децентралізації, медичної, освітньої та інших реформ. Чи не зустріне це осуду з боку наших політиків та з боку зарубіжних колег?
Важко стримувати роздратування, коли чую балачки про теперішні реформи, особливо коли йдеться про те, як вони гарно змінюють життя людей та Україну в цілому. За всі роки незалежності не було жодної реформи, яка б покращила якість життя або хоч звіддаля нагадувала те, що пропагували її ініціатори.
Згадаймо початок 90-х, агітацію за роздержавлення і приватизацію. «З’явиться ефективний господар!..», – аж млосно ставало від єлею з трибуни парламенту, з телеекрану, з вуст владних призначенців та експертів. Де ж ви тепер, глашатаї ефективності? Ваші послідовники і тепер афішують нову хвилю роздержавлення, хоч воно уже найглибше у Європі. На пальцях можна порахувати ефективні виробництва і ті здебільше там, де або не «прихватизували» державне майно, або зберегли (і після зміни власника) систему господарювання. Небувала в світовій історії деградація економіки (і виробництва зокрема) під гаслом приватизації задовольнила першу частину задуманого не у нас плану, – відібрати у людей їхню, нехай опосередковану через державу, власність. Їхню хоч тому, що вона ними створена. У багатьох випадках це дозволило купці наближених до влади накопичити первісний капітал, розбудило в них жадобу грошей, які спочатку ховались за кордоном від людей і держави, а потім долучали їх до спекуляцій власністю, до купівлі владних повноважень (на виборах теж), до конвертації грошей в маєтність. Лихоманка змін відносин власності торкалася влади лише в моментах, де потрібне було «хабарне» рішення, підпис, печатка… Ніхто не згадував про потребу дотримання вимог приватизаційних законів про те, що передприватизаційні зобов’язання слід виконувати, інакше можуть бути санкції, в тому числі вилучення майна. Ніхто того й не вимагав. Спробу змусити діяти за законом зробила Валентина Семенюк, очоливши Фонд державного майна. Результати були разючі: за перший рік керівництва Фондом вона добилася зростання надходжень до бюджету від використання державного майна та його часток в корпоратизованих підприємствах більше, ніж сумарно за 17 років до неї. Валентина Петрівна багато знала, вельможам не прислужувалась, тому її незаконно звільнили з посади, а згодом позбавили життя.
В селі Удич Теплицького району Вінницької області більше сотні років успішно працював цукровий завод. Зростали там цілі династії цукроварів, – основа і авторитет місцевої громади, гордість району. Не можна спокійно читати звідти листи ветерана, інженера Михайла Кузьмича Камінського. Двадцять років зі своїми земляками тримав він оборону заводу. Не раз і я підключався до цієї справи. Були обіцянки від влади різних рівнів про консервацію підприємства, виробництво біоетанолу… Врешті з’явились невідь звідки свіжі власники… Обладнання і всі металоконструкції (навіть огорожу) вивезено на металолом, власник (?) закопується у сільські вулиці, щоб витягнути труби (відновити дороги очевидно буде дорожче від виручки за лом, отже відновлення чекати не варто). Розвалені стіни цехів як після бомбардування… Протести громади і її права ніхто не бере до уваги, райадміністрація – «государевглаз» на місцях розводить руками: що поробиш, – приватний власник.
Тим часом «Рошен», говорять, купує цукор у Білорусії…
Невже треба вкотре пояснювати обивателю, що в нас ніяких реформ немає, йде продумане нищення виробничого потенціалу країни, нищення держави взагалі.
В тому ж напрямку зорієнтовані усі «реформи», якими тепер так пишається влада. Пенсійна – щоб різко зменшити кількість пенсіонерів і розмір кредитів з бюджету Пенсійному фонду. Медична – щоб позбавити людей останніх сподівань на лікарську допомогу, щоб люди платили за неї непомірні суми, жахаючись дами з косою в образі імпортного в.о. міністра «похоронної команди». Адміністративно-територіальна – щоб віддалити людину від публічної влади, прискорити ліквідацію сіл, позбавити якомога скоріше Україну від українців. Освітянська – дебілізація населення, сепарація учнів задля постачання здібних на західний ринок освіти, а більшість – на другорядні підсобні роботи в тому ж напрямку. Ніхто не переймається тим, що традиційна система освіти в радянські часи визнавалась кращою у світі, забезпечила прориви у багатьох напрямках науково-технічної революції. Годі казати, нинішні можновладці свою «мудрість» накопичували саме в тій системі освіти. Земельна – ще не завершена, бо земля – останній окоп на фронті боротьби за Україну. Перед черговою виборчою кампанією реакції громадян бояться навіть зрадники Україні у владних кріслах. З огяду на це, ляльководи дозволили їм зробити річну паузу.
Що об’єднує ці «реформи»? Всі вони – антиконституційні, з юридичної точки зору – нікчемні. Чому ж не користуються в цьому випадку депутати правом звертання до Конституційного Суду? Чому в української конституційної Феміди така чорна непрозора пов’язка? І чи не є згадані реформи додатковою підставою для скасування інституту президента?
Про осуд з боку зарубіжжя? По-перше, йому (окрім ляльководів) байдуже. По-друге, це наша справа, бо йдеться про долю України та українців.

В українців майже сформоване переконання в тому, що наші найзліші вороги і недоброзичливці – Росія. Як там подивилися б на пропоновані Вами переміни?
Відверто кажучи, мене менше цікавить оцінка від східного сусіда. «Нам своє робить…», казав П.Тичина, щоправда натякаючи на західних сусідів. Втім, у Росії теж далеко не блискучі справи. Аналізувати їх там є кому. В багатьох напрямках там нароблено дурниць не менше, ніж у нас. Нехай з ними вони справляються, скориставшись при тому і приведеними міркуваннями. Від того, сподіваюсь, була б користь і Україні, адже розвиток економіки потребує взаємовигідної кооперації у виробництві. А це робочі місця, зайнятість і т.п.
Щодо переконань не слід робити узагальнень. Так, вплив є. Є і очевидні підстави. Однак, є населення Росії і є «брудобранспойти» – у виглядівідомихтелепрограм. Так, як і в нас, є реальна історія, а є збочення її по інституту пам’яті. Суспільства здолають викривлення, пересмикування, брехню…
Істина очиститься. Вона опиратиметься на об’єктивність: існують сусідні суверенні держави – Україна і Росія. Взаємини між ними взаємовигідні, одна одну поважають. Та головне, щоб люди шанували і берегли власну державу. І довіряли владі, контролюючи її.
Тоді Європа і світ будуть нашими.