Я – УКРАЇНКА З ДОНБАСУ

З ПРИВОДУ УКРАЇНСЬКО – РОСІЙСЬКОЇ ДВОМОВНОСТІ
Народилася в Україні, закінчила школу в Україні, потім університет в Дніпропетровську, пропрацювала весь час теж в Україні. Я це до того, що я не з тих, що «понаехали», або « привезені» (за т. зв. Міністром культури Є. Нищуком). Тут моя Вітчизна. Звідси ж уся моя родина.Дивлячись на те, що відбувається зараз в моїй, тепер самостійній, країні ніяк не можу зрозуміти, коли і у кого щось перемкнуло в голові . Правда, інколи думаю: «А чи було там у чому перемикатися? Може то вже просто запрограмовано?» Якось моя молода сусідка розповіла, що з нею дуже неввічливо розмовляли в інституті, яким керує Вятрович. Здивувалася… Адже там сидить людина, якій платять гроші за те, щоб вона могла ввічливо і зрозуміло відповідати тим, хто звертається. Попросила телефон у сусідки. Що ж я почула? Що дзвонять усякі і т.д. і т.п. А закінчилася розмова тим, що та, що сиділа на тому кінці дроту (мабуть, в «кружевних трусиках») заявила мені: «Ви що хочете, щоб усі ходили у байових ретузах?» Вимову її намагаюсь зберегти. Добре, що під час розмови сиділа на стільці, а то ж могла опинитися на підлозі після такого глибокого змістовного доказу про кращі зміни у країні.

Почала задумуватися над тим, що день і ніч теревенять нам наші рідненькі СМІ. Виявляється жили ми в окупованій країні. Тільки «окупанти», у моєму розумінні, були якісь дуже дивні. В 1945 році пішла я у перший клас. Зараз згадую сміючись, як наш перший учитель ( це був саме вчитель, а не вчителька) якось для нас малишнят дивно одягнутий (це пізніше зрозуміла, що був він у тому, в чім повернувся з фронту) доставав скрипку і ми дружно ( правда, думаю тепер, що там було хто в ліс, хто по дрова) почи-нали (під скрипку!!!) співати гімн: «Живи, Україно, прекрасна і сильна»! і «Союз нерушимый» теж під скрипку. І хай мені зараз кажуть, що українську мову гнобили тоді. Я слова того нашого гімна пам’ятаю ще з першого класу. Познайомте мене з «першоч-ками», що знають слова «Ще не вмерла України і слава, і воля… ». До речі, коли Чубинський це писав , то він знав «еще польська не згінела»…
Не буду малювати все червоною барвою. Існувало й тоді немало «дуристики». Ще у 70-ті роки мене обізвали націоналісткою. Було тоді таке правило: учнів із сім’ї військовослужбовців, яких по службі переводили в Україну з союзних республік, деякий час не атестували з української мови. Не звільняли від вивчення, а просто не атестували. Розумно! Що ж атестувати, якщо учень прийшов в 10 клас, навчаючись до цього десь у Владивостоці? У нас, на Україні, знайшлись «розумники», які змогли під різними приводами звільнити своїх чад від вивчення української мови. Навіть в столичній школі! А от у Донецьку, коли одним з батьків було порушено таке питання, я на батьківських зборах заявила: «Як це так? Живе ваше чадо в Україні, сало їсть українське, то як не вивчати мову і літературу людей, які вас годують?» Отоді й прозвучало від нього: «Та ви справжня націоналістка!» «Ні, я патріо-тка, а це дуже різні речі!» Мене підтримали, прийшлося тому сидіти з похнюпленою головою.
А «окупанти» України були таки дуже дивні. Студенти тоді жили в гуртожитках, їм платили стипендії, не дуже великі, але поїс-ти можна було не економлячи, а дівчаткам ще хватало, щоб і манікюр зробити. І в театри ми ходили (щоправда, квитки купували найдешевші). А в залі, якщо пощастить і виявиться вільне місце (хтось не прийшов на куплені місця), то можна було влаштуватись поближче до сцени.
Жили здорово і весело…
Вивчали українську і російську мови і літератури, починаючи з праджерел Київської Русі. І вимагали від нас викладачі глибоко-го конкретного засвоення матеріалу (за гроші тоді оцінок не купували). Багато з вивченого в той час пам’ятаю до цих пір. І винят-ків у вивченні української мови нікому не робили. Жила в нашій кімнаті у гуртожитку студентка, яка приїхала на навчання з Си-біру. Дуже ретельно, разом з нами, вільно володіючи українською мовою, готувалася до заліку. І випало їй відповідати про право-пис прикладок. Правильно назвала тему, правильно сказала слово «наприклад», а тут як на гріх вискочив у неї «приклад» : «Маша – резвушка». Так потім і була вона у нас Машею – резвушкою. І все ж не тільки той залік здала, а й мову потім по – справжньому вивчила. То що ж, скрізь гнобили нашу мову?
І от зараз в Україні, де абсолютна більшість населення , якщо не вільно володіє двома мовами (маю на увазі українську і росій-ську), то вже точно розуміє один одного. А от нашими керманичами в торговельних мережах нормативно насаджується вимога спілкуватися з обслугою тільки українською. Нещодавно у Львові, як повідомило телебачення, з кав’ярні виставили відвідувача не за хуліганство, а тільки через те, що він заговорив до бармена російською мовою. Щось я не згадаю ні одного разу, щоб мені у Ніцці відмовили продати морозиво, коли я говорила «морозиво» і показувала рукою на вітрину. Навпаки дівчина продавець з милою посмішкою як могла пояснювала, яке смачніше. О, пардон, не те почала згадувати, бо то ж у Європі, а ми туди тільки пнемося.
Я не про політику, не про те, що вирішують наші очільники, а про те, що історично склалося прямо від Боженьки: в Україні живуть люди, що з дитинства розуміють один одного двома мовами. І це найчастіше – доволі корисно. На мій погляд, деякі вели-кі і широко відомі твори української та російської літератур перекладати не варто. Аби через неможливість подолати образно – стилістичні невідповідності не калічити твори. Гадаю, кожен зрозуміє в оригіналі і в Україні, і в Росії Шевченківський «Реве та стогне Дніпр широкий…» та «Белая берёза под моим окном» Єсеніна.
У дитячому вірші Миколи Вінграновського є підсумок про дії кота що намагався спекти пиріжок із снігу: «Кіт не знав, що на пиріг треба тісто, а не сніг». Цікавий і вдумливий російський поет з Донецька Геннадій Щуров переклав це так: «Кот не знал, что на пирог нужно тесто и творог». Відчуваєте різницю? А чи варто було?..
Не забуваймо також про те, що великий Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Марко Вовчок, Леся Українка Михайло Ста-рицький не цуралися двомовності. Твори їхні читають і знають як в Україні, так і в Росії. Зараз в Україні двома мовами успішно пишуть відомі поети Анатолій Кравченко, Олександр Мороз та інші їх колеги. Росіянин з Росії Роберт Третьяков починав писати російською мовою, а в Україні здобув славу як український поет.
Але ж нині офіційна Україна, знаходячись під «зовнішнім управлінням» з – за океану, цю двомовність не приймає і не тільки через протистояння в Донбасі і щодо Донбасу.
Мабуть, головніше через те, що обрала собі наставників і союзників подалі від сусіднього, спорідненого близького народу. І стає таким чином вона суцільно залежною від США, МВФ, ЄС…
Закінчити хочу, переповівши два епізоди. Після Чорнобиля онука, якому виповнилося пів року, відвезли до бабусі на Полтав-щину. Там він чув і почав говорити чистою українською мовою. Згодом повернувся до Київа. Увечері того ж дня ми пішли з ним на вулицю. Біля сусіднього дому поважно прогулювалась здоровенна собака. Кажу онуку (винувата, забула, що він же не чув росій-ської): «Видишь, какой большой и красивый пёс?» А трирічниий онучок підняв голівку, уважно подивився на мене і українською відповідає мені: «Бацю, бабусю, бацю!».
А вже за кілька місяців з тим же онуком поїхали у гості до Ленінграда. Там він жваво, хоча і по – дитячому розмовляв завжди уже російською. А коли з Києва зателефонувала його мама, він узяв трубку і здивував і зачарував роди- чів – ленінградців нашою солов’їною.
Тепер 32-річний онук зазвичай розмовляє і пише українською, а виїжджаючи у справах за кордон користується ще й англійсь-кою, німецькою і російською. Ці приклади з онуком доводять, що двомовність – то не чужорідне, шкідливе, а цілком природнє явище, яке не перешкоджає ні здобуттю високої україномовної грамотності, ні українському менталітету.
Виволікуючи людей з такого природнього явища і середовища, їх поступово обертають у маргінальність.
А ще не забуваймо вслід за філософом: людина стільки разів людина, скільки мов вона знає.

Ю. Ткаченко