ЗАВТРА БУДЕ ПІЗНО

У двох попередніх номерах газети «За правду і справедливість» наші читачі ознайомилися зі статтею Олександра Мороза “Передбачення художника”, в якій відомий політик ділиться своїми думками, про ситуацію в Україні та пропонує шляхи запобігання катастрофи.
Залишаючись переконаним прихильником євровибору, він першим ще 20 років тому від імені очолюваної тоді партії, проголосив гасло, яке і тепер залишається актуальним – “Збудуємо Європу в Україні”, маючи на увазі запровадження в нашій державі європейських засад суспільного життя з пріоритетом забезпечення прав людини.
Продовжуючи цю тему, пропонуємо читачам інтерв’ю Олександра Олександровича Мороза з нашим кореспондентом.
В статті «Передбачення художника» Ви висловились щодо скасування в Україні інституту президента. Чим це обумовлено?
В попередні роки я не раз висловлювався щодо необхідності збереження посади президента, посилаючись на досвід багатьох європейських країн. Збереження посади, яка при парламентсько-президентській формі правління виконує чимало важливих, але, по-суті, представницьких функцій, демонструючи в одній особі наявність у країні держави. Вручення вірчих грамот послами, оголошення виборів парламенту у строки і з причин, передбачених Конституцією, вручення нагород, звань тощо… Він не може втручатися у діяльність уряду чи парламенту, давати «поради» суду чи впливати на формування його складу. Він не представляє законодавчу, виконавчу чи судову функцію єдиної, народом створеної влади, він не «над» цими гілками, він – підтвердження єдності влади в межах і формах, визначених Основним Законом, без якої – єдності – про державність та її стабільність мають сум-ніви і співгромадяни, і зарубіжні країни. Найближчі приклади Австрії, Німеччини, Швейцарії…, Британії (там і в деяких інших країнах таку роль відіграє монарх), показові для України. В тих країнах наявність глави держави – сприйнята народом традиція.
В Україні і на пострадянському просторі традиція була іншою. Патерналістське ставлення людей до держави як до системи, кимось поставленої над людиною, передбачало наявність центру, вершини конструкції, що майже неминуче приводило до пере-родження центризму влади у самодержавство. Багато при тому залежало від суб’єктивного фактору: хто опинявся на вершині, як він відчував власну відповідальність за державу, наскільки його досвід, моральні, ділові та інші якості були достатніми для свого «тронного» становища. Можна було б у цьому сенсі характеризувати попередніх «вождів» нашої держави, починаючи від князів, Батия, царів, генеральних секретарів і президентів. Важливо не це, важливо, що всі вони, а з ними і вся владна конструкція відс-торонює людину від державного життя, в багатьох моментах у рідній для людини країні держава їй чужа. Чужа і уособлена. В тому є своєрідна діалектична залежність: патріотично налаштовані люди, сприймаючи державу інструментом насилля, ненавидять владу навіть тоді, коли вона дбає про народ.
Щоправда, такі приклади – приклади турботи – поодинокі. Значно більше випадків, коли, умовно, самодержець, вважаючи себе (за посадою) істиною в останній інстанції, почувається поза законом, поза загальними правилами і над ними. І тоді в ньому про-являється те, що в іншому, нижчому статусі ним маскувалося: властолюбство, меркантильність, жадоба, мстивість, заздрість… Згадані риси характеру проектуються на суспільні відносини, продукуючи в цілому зло. Причому сам правитель не здатен створи-ти зло у обсязі, гостро відчутному для всього народу, творить зло призначена ним челядь – апарат чиновництва, що орієнтуючись на гірші риси правителя, примножує їх своїми діями, всіляко захищаючи власний статус і незмінність створеної системи.
Так сприйняли в Україні суть президентства ті, хто добивався і добився найвищої посади. В тому полягала причина конфліктів у найвищих ешелонах влади: посада як дозвіл на… все тоді, як в Основному Законі передбачено інакше. А оскільки таке прагнен-ня найскоріше матеріалізується в особистому збагаченні, то воно – прагнення – і визначало дії наших очільників: Кучми, Ющен-ка, Януковича, Порошенка, дії їхнього оточення. І чим біднішою була душа посадовця, тим пишнішим він уявляв власне багатство і втілював його на практиці: Межигір’я, резиденції і «хатинки», підвали зі злитками, яхти, супер-годинники, офшорні схованки… (Мені трапилася нагода побувати в обійсті одного з найбагатших людей у світі – Д.Сороса. Відносно невеликий двоповерховий дерев’яний будинок над річкою… Тиша… Спокій… Предмет гордості господаря: картини і бібліотека. Він найбільший фінансо-вий спекулянт, але ставлення його до ознак особистого багатства відрізняється від ставлення тих, хто напевне мріяв про гроші як мірило всього, працюючи скромним інженером, бухгалтером, шофером, перекладачем… Всі посади достойні, але буває, що деше-ва натура прагне блискучого оздоблення, не відаючи, що дорогий антураж скоріше свідчить про ницість людини…)
Нездорові апетити владців та ближніх до них стримувалися б за нормальних умов організації управління, коли особистість першого керівника на виду усіх, а дії його контролюються. Саме проти такого контролю боролися в новітній Україні її президен-ти. Через те за більш як 20 років не вдалося ухвалити Конституцією передбачені закони про процедуру імпічменту та про спеціа-льні слідчі комісії. Саме тому від усіх президентів звучали мантри про брак повноважень. Для чого повноваження? – спитати б. Щоб легше лізти до газової труби, афінажного золота, до емісії гривні, до втручання в перерозподіл власності, до розстановки «потрібних» людей на «хлібні» місця в Центрі та областях. Ясно, що дякуючи такому порядку призначень, начальники різного рівня знають кому служити, не забуваючи і про себе. Вибори, воля та інтерес народу, авторитет держави… – все стає другорядним. Інститути влади починають діяти за порядками групи, відділеної від суспільства, за порядками своєрідної зони з усіма її атрибу-тами: круговою порукою, корупцією, здирництвом, беззаконням, зверхністю до тих, хто не згуртований на засадах кримінальних утворень, власне, до народу. Ясно, що ті, хто зазнав блага «рукоположення», ревно служитимуть «хрещеному батьку», застосовуючи коли треба адмінресурс, створюючи так звані політичні партії, вибудовуючи «ліфти» з відомств для підйому хабарів і «відкатів», відсікаючи усіх, хто в зграю (так воно є) не посвячений.
Не має межі виродження такої, нібито державної, структури. В ній теж можуть бути внутрішні тертя на підставі впливовості, ко-рисливості, в розрахунку на більшу владу чи доступність до «комори», але це – боротьба «павуків у банці»: адміністрація з урядом, силовики з правоохоронцями, олігархи з… олігархами, фракція з коаліцією… Ніякої користі для суспільства та держави ця боро-тьба не передбачає. Причетні до «зони» своїх не здають, користуючись внутрішніми розрахунками, утаємниченими для непосвя-чених. Тому-то безкарними стають небідні емігранти з числа міністрів, глав адміністрації президента, керівників служб і відомств. Відомі непоодинокі випадки, коли емігрують з відповідної посади в час правління того, хто емігранта на посаду призначав. При-кладів, на жаль, безліч. Найяскравіший – Валерія Гонтарева, що знаходиться в безкінечній (мабуть і оплачуваній) відпустці, поки-нувши організований нею, іще незавершений безлад у банківській системі.
Чи треба повторювати, що вся оця довколавладна камарилья має єдине прикриття – інститут президента, що більше двадцяти п’яти років вона невпинно і прискорено рухає державу до загибелі?!
Але ж така неефективна організація влади може з осудом оцінюватися зарубіжними, зокрема, європейськими партнерами. А ми ж праг-немо в Євросоюз…
На Заході і Сході в кожної країни вистачає своїх клопотів. Займаючись ними, в стосунках між державами знаходиться спільне, корисне для вирішення і власних проблем. Коли спільне переважає серед багатьох факторів державного життя, тоді утворюються різні співдружності аж до, скажімо, Європейського Союзу, з появою навіть наднаціональних структур управління: Європарламенту та Єврокомісії. Переважання там впливових країн відчувається, але уявити, що на чолі Союзу стане (як у нас чи десь іще) самодер-жець – неможливо. Союз може об’єднати держави з подібними, і лише з демократичними, системами управління. Для інших придумується статус «сусідства» чи як в нашому випадку, – Асоціації. Тобто, країна бере на себе низку зобов’язань, корисних Союзу і… все. Але з такою як у нас системою державної влади ми ніколи не будемо членами ЄС.
Дипломатія – одна з найдосвідченіших сфер міждержавних стосунків. Нам завжди знайдуть приємні слова, щоб прикрити бай-дужість до наших проблем, продемонструють лояльність до наших медоточивих промовців, тицьнуть «безвіз», але в таких стосун-ках практично ніколи не поступаються власними інтересами. І це нормально, об’єктивно, закономірно.
Коли ж у двосторонніх стосунках починають домінувати нав’язливі рекомендації, власне, директиви, як із специфічним орга-ном світового уряду або США (йдеться про МВФ), то це свідчить про зовнішнє управління державою, про те, що на території нашої країни здійснюється реальна операція або план для вирішення чужої, не нашої, проблеми.
В таких взаєминах існуюча у нас система влади абсолютно зручна. Адже суверену (простіше: хазяїну) легше домовлятися або вже й давати розпорядження одному васалу (маріонетці), – нашому самодержцю. Цей зробить усе, що велять, бо він «на гачку», під контролем, як і близько 650-ти «наших» власників офшорних рахунків, а вони – прямо або опосередковано, влада теж. Чи в нього рахунки на Кіпрі або в Панамі, чи в неї у Лондоні тощо… для «хазяїна» значення не має. Все під контролем, він емітує (себто, друкує) світову валюту, яка підтверджується не його власним виробництвом, а нашими злиднями. Він фіксує переміщення валю-ти, може її де завгодно заблокувати, організувати світову фінансову кризу або дефолт в потрібній країні. При існуючій у нас систе-мі влади проти такого впливу боротися ніяк. Добре було б, якби це змогли засвоїти наші співгромадяни, кожен з яких уже винен кредиторам нашої влади близько 3 тис. $, тобто більше 100 тис. грн.
Продовження в наступному номері