Публікації

Найбільше зло для України 

Мій добрий знайомий, молодий учений – філософ з Івано-Франківська Ярослав Мельник прислав свою публікацію про Іудею епохи Ісуса Христа, яка, за його ж думкою, є публікацією про сучасну Україну. Це зовсім не віддалене від суті міркування, хоч власне про Україну автор говорить небагато. Висновок про спорідненість давніх писань з ситуацією в нинішній Україні автор робить на підставі основоположної суті Нового завіту і ролі Сина Божого. Біблія, Євангеліє, Псалтир, праці видатних учених – теологів (Брянчанінова, зокрема) дозволяють популярно пояснити проблему віри і конфліктів, розв’язувати які, точніше: наставляти людей відповідним чином і мав посланець Бога.

Що стало, сучасною мовою, «предметом турбот» Ісуса Христа з часу появи його в Іудеї? Що вважав він злом, з яким боротися слід в першу чергу? Усім добре відомі гріхи, описані в канонах, що читаються перед сповіддю і причастям вірянами: злодійство, помста, перелюбство, п’янство і т.д. Це все можна виправляти через очищення душі, вважав Учитель (наперед прошу пробачення за навмисну примітивізацію суті). Найбільшим злом є лицемірство, фарисейство, удавання щирої віри і молитви…, а як наслідок від того – заздрощі, жадоба, обман, мстивість… Хто ж був носієм того справжнього зла з позиції Ісуса Христа? Книжники, первосвященики, провідники священників, – ті, що букву Старого Завіту ставили вище змісту, а присвоївши право тлумачення Святого Письма (на наш час, узурпувавши владу і простір комунікацій), вивищували себе над масою, насаджували те, що роз’єднує людей, породжує заздрість, імітацію віри, дволикість, себто те, що полегшує утримання влади, але не дозволяє організувати стабільну економічну, культурну, духовну системи суспільства, організувати державу.

Автор публікації абсолютно правий, накладаючи аналіз давно минулих подій на сьогодення України. Підстав для того наша дійсність дає на кожному кроці і щодня. Більше того, вибух сучасних комунікативних можливостей створює для фарисеїв і книжників необмежений простір для маніпуляцій, їх тиражування, що, напевне, не міг передбачити і Всевишній.

Візьмемо для прикладу захоплення храмів, міжконфесійні сутички на цій підставі. Хіба за спинами тих, хто вривається в не свій храм не видно наставників – «книжників» у церковних мантіях? Так само за спинами молодиків у балаклавах причаїлися фарисеї від влади та певних політичних угрупувань? А один з очільників фарисеїв просторікує через екран «…одна країна, одна віра, одна мова…», – як про основу унітарності. Основу для країни, в якій більше 100 етносів, приблизно скільки конфесій, мов, діалектів і т.д., більше 350 партій (щоправда, здебільше лжепартій). Нагадаю, до речі, частині фарисеїв, що ст. 10 Конституції про державність української мови і права інших мов я ставив на голосування 17 (!) разів, дбаючи разом зі всіма депутатами ІІ скликання – справжніми державотворцями – про перспективу країни і єдність суспільства. Те, що сьогодні відбувається з владним ставленням до мови, порушує Конституцію, вадить злагоді в суспільстві і унітарності держави. (В Індії, зокрема, ніхто не сумнівається в унітарності країни при наявності 8-ми державних і більше 20-ти офіційних мов. Справа, очевидно, не в статусі мови, а у відповідальності владців за розвиток країни і права людей.)

Чим, як не узурпацією влади фарисеями, можна пояснити відсутність коаліції в парламенті, вакансії головного банкіра, міністрів АПК, охорони здоров’я, фіскальної служби, кадрове блокування функцій ЦВК, Рахункової палати, Конституційного Суду? Чим виправдати захмарні винагороди керівників державних інституцій при злидарюванні більшості голодного, холодного, залишеного без надії на медичну допомогу населення? Все це – наша сучасна українська Іудея, де «книжники» кричать про успіхи, а на правду поширюється табу.

Велике лукавство спостерігається щодо більшості розрекламованих реформ: медичної, пенсійної, адміністративно-територіальної, судової, земельної… Їх об’єднує одне – вони антиконституційні. І чим більше віддалені вони від змісту Основного Закону (отже, і від можливості відстоювати свої права людині), тим більше вправляються в словоблудстві фарисеї при владі – «митарі» в устах Ісуса Христа. Та навіть з ними Він вважав можливим вести мову, перевиховувати. Він мав на те небагато часу, бо за Його спиною вже була ухвалена страта Христа, продуманий шлях на Голгофу.

Здається, що в України іще менше часу, вона страчується свідомо. Страчується керованими ззовні фарисеями, яким український храм – всього лише місце для торгів. Торгів Україною.

P.S. Чи є вихід з нинішньої ситуації? Як подолати чи хоч зменшити вплив фарисейства? Відповідь давно відома, – змінити систему влади, починаючи те ухваленням уточненої редакції чинної Конституції, проект якої опублікований чотири роки тому.

Коли самоврядність буде справжньою, не фальшивою, як нині, тоді вплив фарисеїв на людину нею не сприйматиметься. Бо вона, відповідаючи сама за себе і за державу, звірятиме істинність слова і дійства власною совістю. Це якраз шлях до очищення, катарсису, умова спасіння, чого для людей прагнув Творець.

О. Мороз

 

 

 

 

                     

Підвищення рівня доходів населення


Головним інвестором економіки може бути лише населення, здатне створювати попит на товари, а звідти бере початок весь ланцюжок стимулювання виробництва, розвитку його галузей. 

Людська праця повинна цінитися. Тоді не буде захмарних прибутків окремих «достойників», вілл і палаців на околицях українських (і не лише) міст. Буде так, як в Норвегії, Швеції…, багаті там є, але не за рахунок злиднів решти населення. І на багатство ніхто не заздрить: хочеш бути заможним, – більше працюй. Щоправда, аби було де. А для того є влада, це один з її клопотів.
В країнах «Золотого мільярда» частка оплати праці в собівартості продукції приблизно вдвічі більша, ніж у нас. Наші капіталісти зберігають оплату праці в тих пропорціях до собівартості, які складалися в радянські часи. Але тоді була компенсація недоодержаних коштів: безплатні освіта, охорона здоров’я, безплатне житло і копійчані тарифи, дешеві хліб та інші продукти харчування, літр бензину за 6 коп. Нинішньому молодому поколінню це може здаватись фантастикою.
Для захисту прав трудящого велике значення має Трудовий Кодекс. В Україні помітні намагання владців кодексом збільшити права власників, зменшити права у працівників. Зокрема, йдеться про права робітників на страйк, про нефіксацію тривалості робочого дня і робочого тижня. Ми проти будь-яких утисків працівників, в тому числі проти збільшення робочого часу зверх 8-ми годин. Ми за справді незалежні, впливові профспілки.

Сплановане знищення загальнодоступної медицини


Ще раз повторю азбучне: все розпочинається з виробництва, власної економіки, зайнятості людей, нормальної зарплати. Всього цього в Україні немає. Нинішня економіка – це конвульсії колишнього народногосподарського комплексу, який відносив Україну до числа найрозвиненіших країн Європи. 

Залишилось тільки те, що потрібне світовому ринку і що не вимагає багато людської праці. Це сировина (енергія, газ, метал, зерно, ліс…). Тут невеликі затрати праці, отже шалені прибутки власників, а вони і є владою. Але інші галузі знищені, бо вони менш прибуткові, часто неконкурентні. А з ними знищені і робочі місця. Люди шукають їх за кордоном.
Про стан охорони здоров’я треба судити не тільки із занедбаної районної лікарні, а навіть з спеціалізованих клінік при науково-дослідних інститутах. Ні медикаментів, ні апаратури, ні перев’язочних матеріалів. Ні оплати персоналу, за яку було б не соромно згадувати. Гармонізація системи охорони здоров’я, про що галасує влада вже не один рік, не що інше, як знищення медичної мережі задля економії злиденних асигнувань з бюджету.
Відбувається сплановане знищення загальнодоступної медицини. Натомість населенню України замість лікування пропонують отримання медичних послуг, головною умовою отримання яких є платоспроможність пацієнта. Влада впроваджує так звану медичну реформу, яка першим кроком має на меті загальну приватизацію медичних закладів за грузинським прикладом. Реформування медицини саме таким чином призводить до закриття медичних закладів на районному, сільському та міському рівнях, передбачає зменшення кількості лікарняних місць та різкому скороченню робочих місць у медичній галузі.
Борючись за життя, люди платять за… все, розорюючись остаточно. А що робити більшості, тій, що уже не має ніяких статків? Який зараз середній вік тих, хто проживає в Україні? Який рівень смертності, в тому числі до однорічного віку дітей? Ці показники ще двадцять років тому були одними з найкращих у світі. А сьогодні? Ми ж тепер вільні та ще й з ринковою економікою, керовані відчайдушними патріотами. Вони і «лікарню майбутнього» будували, і Охматдит обіцяли… Наші незмінні переможці тендерів, що імпортують ліки з-за кордону (українську фармацію майже знищили), скуповують фармацевтичні фабрики в Індії. А що? – талановиті, підприємливі… за рахунок нещасних співгромадян. Їхній «талант» – в цінах на ліки. В цінах і побори при перетині кордону, де на «своє» чатують митники, податківці, представники санслужб, правоохоронці, прикордонники… усі, хто має хоч якусь адміністративну зверхність, можливість вимагати.
Грошей на медицину, освіту, культуру, спорт…, кажуть, немає. А на поліцію знайшлись, придбавши ще одну халепу у вигляді наряджених для фото тих, що не знають чим займатися, не мають потрібної кваліфікації, б’ють автомобілі (більше 60% з виділених у Києві за кілька місяців) і керовані такими же «спеціалістами».
А гроші на медицину, освіту, культуру валяються під ногами. Це рента від використання землі, всіх інших природних ресурсів. Ця частина загальнонародного багатства повинна накопичуватися в небюджетному суспільному фонді, а не привласнюватися олігархами (олігарх – капіталіст при державній владі, це норма в Україні). Створення такого фонду зменшить неправедні доходи олігархів, а норми Конституції про безкоштовну освіту і охорону здоров’я стануть реальними. Не згадую тут про державну монополію на горілчані вироби, тютюн, лотереї, гральні заклади і все, що передбачає рух «легких» грошей.
Тоді стане можливим учителям, медикам, науковцям підняти зарплату в 3-5 разів вище середньої, надати їм статус держслужбовців. Не забути і про працівників культури, які нині зайві для влади різних рівнів. Як зайві і клуби, будинки культури, бібліотеки, творчість людей: самодіяльність, спорт, дозвілля. Як зайві творчі спілки, внаслідок чого письменники, художники, артисти (крім тих, хто «розкручується» під рекламу) нині одні із найбільш упосліджених представників народу.
Загалом усі вони – уособлення культури. За їх становищем можна оцінювати рівень розвитку держави, характеризувати її внутрішню політику.
Кожен здатен зробити з цього приводу власну чесну оцінку.

2017-11-15

Олександр МОРОЗ: Необхідно змінити систему влади в Україні

Нині мільйони українців розчаровані тим, що постмайданна влада забула свої обіцянки перед народом, – її політика призвела до злидарювання більшості населення нашої держави. Тож воно звертає свої погляди на лівий спектр політичних сил, запитує: «А чому ж нічого не чути про захист людей Соціалістичною партією України? Що сьогодні робить лідер соціалістів Олександр Мороз?». Нагадаємо, що цей свого часу один із найвпливовіших українських політиків був двічі обраний Головою Верховної Ради, знаний як «батько» Конституції 1996 р. та конституційної реформи 2004-го, тричі кандидував на президента України і посідав високе, третє місце. Колишній очільник  СПУ, а тепер голова створеної торік партії «Олександра Мороза «За правду і справедливість» днями побував в Івано-Франківську і на зустрічі з активом її обласної організації та в колективі ВО «Карпати» відповів на численні запитання.

За словами О. Мороза, залишити СПУ його змусила керована з Банкової «підкилимна» боротьба, що відбувалися в керівному ядрі лівоцентристської партії європейського типу за посаду її голови. З 2010 р. змінювалися керівники, один з них – Рудьковський взагалі ховається за межами держави. На засіданні II етапу XX  позачергового зїзду СПУ в серпні 2015 р. головою партії обрали Миколу Садового – професора, народного депутата України IV і V скликань.

– Проте, – сказав О. Мороз, – однокашник Арсенія Яценюка –  міністр юстиції Павло Петренко відмовляється виконувати рішення Вищого адмінсуду про необхідність зареєструвати Соцпартію під керівництвом Садового та інших моїх колишніх однопартійців, зате миттєво зареєстрував так звану партію, де нібито керівником є Ілля Кива. Це радник міністра Авакова, асоціюється радше з інтересами олігархату, не має жодного відношення до соціалістів. За ним стоїть цілком інша партія – йдеться про погоджений на Банковій проект «Народного фронту», рейтинг якого впав до нуля. Цей сценарій реалізують з подачі Яценюка люди, котрі хочуть використати назву Соцпартії, щоб на наступних виборах пробитися в парламент.

Теперішню українську владу О. Мороз охарактеризував так:

– Влада олігархічна, відстоює інтереси корумпованих найбагатших кланів нашої країни. Вона свідомо здає Україну за позички і можливість іще «покерувати». Україні загрожує втрата державності, остаточне перетворення її на сировинну колонію.

Але є ще шанс вберегтися від катастрофи. Треба змінити систему влади, розірвати порочний зв’язок між владою і бізнесом (а в українській реальності вони заодно з криміналом). Конституції треба дотримуватися всім. А там передбачено, що президентом, народними депутатами не повинні бути представники бізнесу. Вони використовують свою присутність у владних структурах для особистого збагачення замість того, щоби дбати про державу, народ. Ми проти такої моделі влади, коли парламент, як це всі бачать сьогодні, цілком залежний від президента і один за одним приймає закони, що суперечать Конституції. Без конституційного порядку держава існувати не може.

На думку О. Мороза, слід необхідно ухвалити референдумом підготований текст зміненої редакції Конституції, ліквідувати адміністративну «вертикаль», передусім змінити Закон про вибори з тим, щоб на них політичні партії ішли з відкритими списками своїх кандидатів. Тоді люди обиратимуть не грошових мішків чи їхніх ставлеників, а тих, хто живе і працює серед людей, кого вони добре знають. Кого можна контролювати, а при потребі відкликати. Місцевим радам необхідно надати такі ж широкі функції і повноваження, які мають самоврядні органи у європейських країнах. Це, до речі, припинить спекуляції і про «особливий статус» окремих регіонів Донбасу, де негайно слід припинити кровопролиття. План для цього є.

На запитання, чи сам він має намір балотуватися до парламенту, О. Мороз відповів:

– Мене цікавить лише зміна в Україні системи влади, а не депутатство чи посада. Умовно можу запропонувати партіям, що відстоюють принципи соціальної справедливості, для участі в парламентських виборах «Список Мороза», у якому Мороза не буде. На місцях (і у вашій області) залишився актив переконаних соціалістів. Надія на успіх є.

Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ.

В Украине есть Президент Порошенко – гарант Конституции и соблюдения прав каждого украинца. Имеется генпрокурор Луценко, отвечающий за соблюдение законности в стране. Есть также министр внутренних дел Аваков, ответственный за реализацию государственной политики в сфере защиты прав и свобод граждан. 
Вчера и сегодня в истории с товарищем Саа…(ах, таким нехорошим Михаилом Никанозовичем) вышеперечисленные государственные деятели продемонстрировали, что:
▸ они готовы согласованно действовать по беспределу. Это – плохо;
▸ Порошенко, Луценко и Аваков согласились при этом выглядеть смешно и не умно. Это говорит об определенной степени личного мужества. Хотя и весьма специфического;
▸ в беспределе высшее руководство страны не готово идти до конца. Для Украины это –хорошо…
Вокруг прорыва Саакашвили через пункт пропуска «Шегини» на украинско-польской границе много информационной трескотни, ко-торая не дает увидеть главное.
Итак, летом Президент Украины лишил украинского гражданства Михаила Саакашвили. На момент этого правового акта экс-президент Грузии и экс-глава Одесской областной администрации находился за границей. При этом у г-на Саакашвили нет больше никакого паспорта. Он мгновенно стал так называемым лицом без гражданства – апатридом.
Но и после этого у украинской стороны не было оснований не пускать Михаила Николозовича через кордон.
По правилам всё должно было быть так:
▸ Саакашвили показывает украинский паспорт на пункте пропуска с польской стороны. И польские пограничники экс-Президента Грузии пропустили;
▸ пересекая «серую зону», Саакашвили показывает украинский паспорт украинским таможенникам. Те, проверив по базе, сообщают, что 26 июля 2017 года Президент Украины лишил экс-губернатора Одесской области гражданства. Украинский паспорт Михаила Саака-швили после этого изымается. Он получает справку о временном проживании на территории Украины, попадает в объятия Наливай-ченко с Тимошенко и едет пить шампанское во Львов к Садовому…
▸ в течение 10 дней после пересечения границы апатрид Саакашвили обязан явиться в миграционную службу того города, в кото-ром он временно проживает. На основании полученной на пункте пропуска справке о временном проживании Саакашвили получает свидетельство о временном проживании на территории Украины. На основании свидетельства он может находиться на территории страны, но не имеет права выдвигаться в депутаты и быть избранным. Это – по правилам.
По жизни же руководство Украины задурковало не по-детски. В результате на территории Польши (!!) волюнтаристским решением задерживается выезд поезда «Перемышль-Киев», поскольку в нём – нежелательное лицо кавказской национальности. Полицейский спецназ и пограничники выстраиваются в шеренгу и играют в игру «Вожатый-вожатый, не пустим вах -какого нехорошего пионЭра».
После – еще тупее. «Минируется» пропускной пункт «Шегини». Но пограничники и спецназ, вместо того, чтобы эвакуировать всех присутствующих и начать осуществление комплекса мероприятий по нахождению возможной взрывчатки…остаются на местах.
Что оставалось сторонникам Саакашвили, наблюдавшим за сеансом группового самопожертвования людей в форме, кроме прорыва цепи силовиков и …спасения Саакашвили от «взрыва заложенной бомбы»?
Кстати, статья об уголовном наказании за незаконное пересечение госграницы в Украине декриминализирована. С 2004 года за это полагается всего лишь административный штраф. К тому же незаконным считается пересечение границы вне пункта пропуска. А Саа-кашвили въезжал в страну официально, заблаговременно предупредив о дате и месте, пройдя паспортный контроль на польской стороне.
Конечно же, Михаилу Никанозовичу повезло, что фамилия Президента Украины Порошенко, а не …Саакашвили. И полицией в стране управляет Аваков, а не Лорткипанидзе. Иначе с ним, как с радикальным оппозиционером, поступили бы понятно как.
По какой-то причине Порошенко иррационально боится политика, чьим единственным оружием является систематическое впадание в управляемую истерику. Но факт налицо: безответственное поведение первых лиц страны сделало из Украины посмешище. Подстав-лены сотни силовиков, имевших, кстати, веские основания не выполнять очевидно преступные распоряжения начальства.
Интересно, во сколько обошелся Коломойскому найм Петра Алексеевича, Арсена Борисовича и Юрия Витальевича пиарщиками Саакашвили?

По материалам: Александр АРАБАЧ,
http://pro-vincia.com.ua

Презентацією збірки не обмежується роль цієї передмови. Вона – її частина, те, що не вдалося (не зумів, не встиг) передати віршованим текстом. Оминаю слово «поетичним», бо знаю, стосовно кого воно годилося б насправді. Тих авторів знаю, шаную, на них орієнтуюсь.
Моя, так би мовити, творча майстерня – публіцистика, наповнена живим болем людей, розумінням (сподіваюсь) їхніх проблем і проблем держави, неспокоєм і невдоволеністю від того, що… такі ми є.
«Ми» – загал українства. Ми втрачаємо державу – основу гідності кожного, нашої спільної перспективи. Втрачаємо бездумно, легковажно, продовжуючи тішитися легендами про нашу тисячолітню історію та героїчну боротьбу за сво-боду. Немає чим тішитися, стверджують це прагматики, мільйонами залишаючи рідні місця в пошуках умов життя, кот-рі, в нинішній час хоч приблизно мала би задовольнити наша країна, наша держава. 
Державність ми отримали близько двадцяти шести років тому. Не «вибороли» (відповідно до сумнозвісних законів, недавно прийнятих героїчним парламентом 8-го скликання). Отримали, як і сусіди, зізнаймося врешті собі. Територіаль-ну і економічну основу держави забезпечили наші попередники попри всі їхні гріхи і здобутки. Гріхи нинішні владці і ті, що до влади рвуться, не забувають згадувати, прикриваючись ними, хоч власних гріхів незрівнянно більше. А здобутки… їх нібито й не було, хоч щось же винесло в число найбагатших людей світу пару сотень наших «землячків», п’ять з яких володіють десятою (!) частиною ВВП України (унікальний приклад для світу). І всі вони – влада, нами, вважай, створена. Вона ж і гендлює усим, чим можна, закладаючи вже і тепер, і на майбутнє, територію країни.
Держава – це система, в якій тісно пов’язані економічні, соціальні, політичні і духовні складові, скріплені правовою ос-новою. Якщо право фальшується, економіка нищиться, через що соціальна сфера не має джерел живлення, то держава занепадає, стає чужою для власного населення. Це і спостерігається в нинішній Україні, що за багатьма ознаками невід-воротно набуває статусу колонії – нетривкого, тимчасового утворення.
Щось подібне, що називалось «Руїною», існувало кілька десятиліть після Переяславської ради. Підвалина державної си-стеми – виробництво і залежний від нього бюджет. Того не було. Немає і тепер. Пригадаймо, «березневими угодами» 1654-го року українська сторона відстояла 60 тис. реєстрового козацтва (один з головних, власне, предметів попередніх змагань), яке мав утримувати гетьманат. «Покозачення» селян і міщан здійснювалось легко, а утримувати нові військові формування було ніяк. Враховуючи функції реєстрових утворень, використання певних традицій управління, запозиче-них в Січі (які для державної системи не були придатними), обумовлювало постійні внутрішні напруження частіше суб’єктивного змісту. Чи не подібне ми спостерігаємо нині, коли владні органи не забезпечують єдино за державою конституційні функції застосування сили, не здатні захистити природні запаси від нищення (бурштин, ліс…), зберегти від розкрадання угідь, озброєнь, фінансів тощо?
Дарма сьогодні Міносвіти програмує патріотичне виховання шкільної молоді, пишаючись внеском в скарбницю світо-вої цивілізації існування «козацької нації». Козацтво було, нації такої не існувало. Була озброєна еліта і були орачі, сіячі, ремісники, праця яких для «покозачених» була нібито принизливою. Подібні утворення існували в інших країнах, вони мали різні назви, зокрема ордени. Було, наприклад, територіально найближче Донське козацтво, але воно представляло особливий соціально-економічний та військовий уклад життя частини суспільства – опору державності. Наше козацтво було іншим (я звертався до Міносвіти, пропонуючи в якості методичного посібника з історії ґрунтовну і об’єктивну робо-ту професора В.Северинюка «Україна козацька». Не вподобали, як і «Самовчитель українця» М.Костинського). Правда підмінюється легендами, такими прийомами щодо історії послуговувались завжди наші сусіди. Нащо ж ми кладемо на шляху молодих відшліфовані часом граблі? Адже в скарбницю світової цивілізації ми могли б запропонувати і захист Європи від орди, і здобутки теоретиків космонавтики чи творців ЕВМ, і досягнення літакобудівників чи унікальні досяг-нення недавніх, і сучасних кардіохірургів, і практику кооперативного руху. Могли б пишатися педагогічними системами, створеними А.Макаренком та В.Сухомлинським. Ясно, що подібні досягнення здебільше можливі, коли за спиною творця є держава. А коли те не передбачається, то популяризуємо через рекламу «Навчимо Європу бенкетувати» (тупішого і більш компрометуючого українство сюжету важко придумати). Високі патріотичні тиради озвучуються для реклами пива, горілки, бензину… – власності олігархів. Для патріотичного виховання ніякої користі немає від фарбування в кольори державного прапору тинів і фасадів, співання гімну як-небудь і де завгодно, скандування гасел двозначного змісту фут-больними фанатами та учасниками різних зібрань. «Не поминай ім’я Господнє всує» – так приблизно вчить Святе письмо. Це стосується всього, що заслуговує пошани і возвеличення, що пов’язане з сутністю держави. Невже ми (у владі, в полі-тиці, в побуті) не розуміємо цих елементарних речей?
А може, ритмічні «речевки» використовуються для відключення свідомості, щоб з людей під благовидним приводом робити натовп, використовувати замість аргументів спочатку бити, потім зброю? Творити насильство над людьми , чини-ти безглуздя і злочинство (підпал телеканалу, акти вандалізму, блокування судових засідань, зупинка поїздів тощо)? Нев-же не бачимо, що все те о р г а н і з о в а н о, отже передбачає певну мету. Невже Президент не розуміє, що це порушен-ня конституційного порядку, чи він боїться організаторів? Якщо так, то в держави кепська перспектива: або розпад, або перед тим – кримінальна хунта. Причому наруга над Основним законом здійснюється і з його подачі теж. Це формуван-ня нелегітимних вищих ланок управління, низка псевдореформ (судова, адміністративно-територіальна, медична, знач-ною мірою пенсійна, земельна). Імітуються реформи прокуратури та правоохоронної системи. Робиться це здебільше всупереч нормам Конституції. Хіба через це варто дивуватись, чому корупція стала інструментом влади, чому розтягу-ються природні ресурси, не розслідуються резонансні, в тому числі кровопролитні, злочини?
Те, що влада в Україні маріонеткова, не варто доводити. Підтвердження тому знайде кожний, хто не лінується думати. Вести дискусію щодо цього з представниками правлячої верхівки – марна справа, бо інтерес владців (хай пробачать ті, кого це не стосується) – особиста нажива, а не потреби та майбутнє держави чи громадян. Тут, скоріше, треба звертатись до кукловодів, що смикають ниточки, адже їхня геополітика далеко не бездоганна (навіть примирившись з тим, що за-вдяки нашим президентам ми давно не суб’єкт, а об’єкт такої політики).
Наприклад, Північноатлантичний альянс без ґрунтовного аналізу наслідків прискорено розширився в східному напря-му і все більше своєю діяльністю відхиляється від засад його створення, перетворюючись в інструмент впливу однієї су-пердержави, а це хвилює і країни ЄС. Специфічне нав’язування «демократії» низці країн Північної Африки і Близького Сходу спричинило багато кризових явищ, в тому числі небувалі міграційні потоки, які ту ж Європу застали зненацька. Вже тільки ці фактори вимагали б давно скликати Європейську нараду з питань безпеки і співробітництва (Хельсінкі – 2), тим паче, що виниклі напруження відтермінували вирішення або загострили проблеми потепління клімату, екології, недоїдання, тероризму, торгівлі наркотиками тощо.
Розвиток ситуації в світі, і найперше в Україні, свідчить, що нам справді уготоване місце третьорозрядної території з ав-тохтонним населенням в межах 15 (а то й менше) мільйонів. Цьому населенню буде зайва добра освіта, сучасна медици-на, конкурентна економіка. Дії нинішньої нашої влади повністю збігаються з такою перспективою. Це очевидно і тому не потребує пояснень. Більше того, ми прискорено рухаємось до такого стану. (Якщо зробити порівняльний аналіз статис-тики щодо споживання українцями хліба – об’єктивний показник, котрий нібито вдвічі менший ніж у сусідніх державах, то це означає лише одне: валовий обсяг споживання ділиться на кількість населення, якого в країні набагато менше.)
Наглядачам над Україною лишилося розпорядитися нашою (поки що) землею. Влада саме тому заповзятливо займаєть-ся «добровільним» об’єднанням громад та перетворенням землі в товар. Що останнє суперечить світовій тенденції, ініці-аторів не турбує. На первинному ринку до їхніх рук багатство прилипне, приватизація промисловості те показала – з’явився все-таки «ефективний» власник. Але чи стане на вторинному ринку земля власністю тих, хто штурхає в потилицю наших владців до афери із землею? Це питання відкрите, бажаючих угніздитися на українських чорноземах у світі виста-чає і фінансів у них предостатньо. Можливо, такий сумнів стримав би наставників української влади? Хай би підказали їй, вона, гляди, і «прозріла» б.
Я веду мову про невтаємничене. Воно лежить на поверхні. Біду нинішню і очікувану використовують політики в боро-тьбі за владу, діаметрально змінюючи свої позиції при одержанні влади. А що ж еліта нашого суспільства, еліта інтеліген-ції, зокрема? Де її позиція? Прочитайте публікації у виданнях, де вона звертається до читача, чи послухайте в певних передачах на TV. Можливо, варто зменшити частину спогадів про те, як важко їй було боротись за свободу, які утиски вона перенесла? Від того користь була б, якби на противагу минулому нинішня
(і завдяки їм) дійсність демонструвала переваги для людини, для утвердження її гідності. А якщо переваг ніяких немає, то не будьте осторонь, говоріть правду про сучасне, пропонуйте вихід із тупика.
Своє бачення відвернення катастрофи я висловлював не раз, не змінюючи своєї позиції впродовж чверті століття. Суть її – організація суспільства соціальної справедливості, долучення до управління місцевими і державними справами
к о ж н о г о. Це не утопія. Це європейська модель управління. Система влади, автаркія, нав’язувана всупереч Конституції (!) фактично всіма президентами – головна причина занепаду країни. Необхідні для того давно обнародувані кроки:
▸ зміна референдумом частини норм чинної Конституції (проект опублікований майже чотири роки тому);
▸ реформа податкового і бюджетного законодавства, створення фінансових, економічних та кадрових можливостей для розвитку справжнього самоврядування;
▸ ліквідація президентської «вертикалі» – на місцях керують обрані, а не призначені;
▸ вибори до парламенту на основі відкритих списків (не реєструється той, хто займається прибутковою діяльністю, депу-тат проживає в своєму окрузі, щорічно проводяться вотуми довіри депутатам, суддям…);
▸ реформа всієї правоохоронної системи, жорстокі і невідворотні покарання за порушення Конституції і законів, за ко-рупцію зокрема.
Ясно, що треба негайно припинити війну на Донбасі, визначитись із статусом країни, відновити її кордони в межах 1991 року, зайнятися стратегічними проектами (вони є) для залучення іноземних інвестицій і створення перспективних для молоді робочих місць.
Україна не втратила надії на хороше майбутнє, переконаний у тому. Сучасні, в тому числі комунікативні, технології до-зволяють революційно змінити процеси виробництва і збуту товарів, ліквідувати проміжні ланки, де в 5-6 разів «накру-чується» ціна, де розривається зв’язок між грішми та їх товарним еквівалентом, ставлячи сьогодні нездоланні перешкоди для добробуту людини (жив би Карл Маркс сьогодні, мусив би переписувати або доповнювати «Капітал»).
Все це можна зробити. Вже у процесі такої роботи відкриється безмежний простір для творчості кожного.
Відкривається простір для поезії життя.

Олександр МОРОЗ

Яким чином скоротити відстань між багатіями та бідними? Чи це взагалі можливо та при яких умовах? Це питання дуже широке. Відповідь на нього – вся програмна заява політичної партії “Олександра Мороза “За правду і справедливість”.

Ми вважаємо недопустимим те, що є в нашій країні: купка «достойників» жирує, а переважна більшість насе-лення злидарює. Є показник, що оцінює рівень справедливості в країні. Якщо статки 10% найбагатших в країні в 6-10 разів більші, ніж статки 10% найбідніших, то така країна благополучна, стабільна. Приклад Швеції, Данії, Австрії та інших показує, що це справді так. А в Україні згадане співвідношення найгірше в Європі, – більше, ніж 50 (!). Причому, таке розшарування виникло за короткий період – приблизно за двадцять років, що тим більше свідчить про несправедливість, про неправильно організоване життя в країні, неправильну систему влади. Дос-від показує: як організована влада, так люди і живуть.
ТОМУ НАШІ ЦІЛІ: 
▸ змінити систему влади, перемістити її туди, де живуть і працюють громадяни, під їхній постійний контроль;
▸ всю повноту влади – органам місцевого самоврядування, переглянувши бюджетне і податкове законодавство, створивши умови, щоб в населених пунктах, районах і областях керували обрані, а не призначені;
▸ розмежувати бізнес і владу, чого вимагає і Конституція;
▸ ввести майнову (а не політичну) люстрацію;
▸ запровадити диференційоване оподаткування (більший дохід = більший податок).
Ці та інші заходи будуть ефективні при відновленні і розвитку економіки країни, стимулюванні власного виро-бництва. Адже сьогодні Україна – фактично колонія з сировинною відсталою економікою, де колоністи – власні олігархи, котрі владою і є.
Для того, щоб влада служила народу, потрібно, щоб вона була народу підконтрольна. Сьогодні народ може певним чином контролювати діяльність місцевих виборних органів. Але вони позбавлені спроможності ефектив-но займатися проблемами людей. Тому контроль з їхнього боку безпредметний, себто нічого не вартий. Реальна влада здійснюється призначенцями, що знаходяться в системі адміністрації. А вони народом не обираються, йому не підзвітні, отже, чужі для народу. Тим самим перекреслюється норма Конституції про те, що народ є джерелом влади. В Україні це слабке джерельце потрібне лише на короткий період – для виборів.
Вся логіка нашої діяльності щодо системи влади зводиться до того, щоб реальну владу мали виборні структури, відібравши її у тих, хто владу привласнив (можна сказати: узурпував). Ліквідація «вертикалі влади» конче необ-хідна. Ради, їхні виконкоми повинні здійснювати реальну владу, для чого слід (після внесення змін в деякі статті Конституції) змінити законодавство, зокрема, про бюджетну і податкову системи.
Йдеться про європейську модель управління, де ключовою ланкою і є самоврядність.
Прикладів можна приводити багато. Скажімо, в Канаді всі податки, що збираються на території провінції, порі-вну розподіляються на місцеві і державні потреби. Тому місцева влада має достатні ресурси для розвитку провін-ції (міст, інших поселень), дбає про розширення виробництва, бізнесу, зайнятість людей… як джерела поповнен-ня бюджету, має змогу турбуватися про школи, лікарні, благоустрій, культуру, захист довкілля, – поліпшувати середовище проживання людей, турбуватися про якість їх життя.
В таких умовах і громадяни відчувають свою відповідальність за дії влади, бо від неї залежить як вони живуть. Тому під час виборів там «не ходить» гречка, немає кумівства, погроз «начальства», переписування протоколів. Немає і розкрадання бюджету, хабарництва, будівництва «хаток» та інших наслідків корупції. Влада на виду у людей, діє прозоро, при потребі радиться з ними через опитування, референдуми, звітує про свою діяльність. І серед людей немає «моя хата скраю».
Такої зміни системи влади ми і добиваємось. В тім суть справжньої децентралізації, а не в розмовах про нібито передачу влади «вниз». Не треба щось «передавати», треба ліквідувати «вертикаль» (за яку чіплялись усі прези-денти) і створити умови, щоб владу мав народ. Не даровану, бо влада – його право!
Країні потрібна модернізація. Розуміють цю потребу, власне, усі здатні думати. Модернізацію мала би забез-печувати сама влада. Чи нинішня влада на те здатна, чи її це цікавить? Ні, – скаже кожен. Владу, систему влади треба змінити, внісши уточнення до Конституції (вони обнародувані ще в жовтні 2013 року, їх вимагали обидва Майдани, ними клялися ті, хто при владі тепер, але клялися тільки під час виборчої кампанії). Чи здатен нинішній парламент внести потрібні зміни, які передбачають переміщення реальної влади з Центру на місця, під контроль громадян? Ні, не здатен, це очевидно.
ЯК ЖЕ БУТИ? 
Це завдання може здійснити сам народ шляхом референдуму. Умови, передбачені Конституцією і Законом, складні. Щоб їх виконати, потрібна хороша організація, наполегливість активістів. Оскільки перетворень потре-бує майже все суспільство, то долучитися до ініціативи можуть партії з навіть протилежними ідеологіями, різні громадські об’єднання, профспілки, студентство. Збори ініціативної групи, підписи трьох мільйонів громадян зобов’язують президента видати указ про референдум. За кілька місяців Україна зможе одержати конкретний дороговказ до модернізації, до перспективи, якої прагнуть люди.
Партія “Олександра Мороза “За правду і справедливість” готова долучитись до організації цієї життєво важливої справи. Тільки таким шляхом можна наблизитись до поліпшення життя людей, до здійснення їх надій на краще.